Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

У працях, що дійшли до нас, стародавні греки й римляни іменували Атея зрозумілими їм титулами – BASILEUS, REX. Ці титули перекладають, зазвичай, однаково – «цар». І лише у одному із давніх творів (і те написаному кілька сотень років посля смерті царя) написано, що Атей правив у «Скіфському царстві». Серед його підданих згадано воїнів, хліборобів і конярів. Це – типова структура соціуму кочовиків: на вершині правитель і його воїнство, далі – співвітчизники, що випасають худобу, унизу піраміди – збіднілі безкінні родичі, що перейшли до землеробства.

Скіфи з’явилися у Добруджі згодом після 357 р. до н. е., коли розпалося Одриське царство, що раніше контролювало цієї землі. Розпалося царство, цілком імовірно, не без участі тих самих скіфів. Таким чином, до моменту конфлікту з македонянами Атей володарював на цих землях років сімнадцять-вісімнадцять.

У багатьох вітчизняних підручниках з історії можна прочитати, що мудрий Атей був могутнім царем єдиної і неподільної Великої Скіфії, величезної степової імперії, держави, що у середині IV ст. до н. е. мала володіння від берегів Дона-Танаїса або передгір’їв Кавказу до пониззя Дунаю. Столицею цієї супердержави називають величезне Кам’янське городище на Дніпрі. З іменем Атея пов’язували царське поховання у знаменитому кургані Чортомлик. Серед інших аргументів наводять напис на дні знайденого там срібного кубка – AATAA, у якому вбачають ім’я царя. Утім на царських монетах ми бачимо явно інше написання – ATAIAS. І якщо врахувати, що на дні згаданого кубка є й інші букви крім AATAA, то визнати цей напис за ім’я царя недостовірно. Відзначають, що ім’я Ата (що, погодимося, більш схоже на AATAA) носила Богиня забуття. Її ім’я, справді, має більш доречний вигляд на кубку із числа поховальних дарів.

За версією деяких істориків і археологів, великий цар Атей з’явився за Дунаєм, розширюючи межі степової імперії на захід. Відзначимо, що у такому разі в розпорядженні скіфського царя повинні були перебувати економічні, а головне – військові ресурси, що багаторазово перевершували те, що теоретично міг мати в ті часи цар Македонії. За деякими підрахунками Скіфія напередодні 340 р. до н. е. могла виставити до 130 тисяч воїнів. Найбільше ж військо македонян того часу не перевищувало 30 000–45 000 піхотинців і кіннотників.

Отже, складно зрозуміти, навіщо Атей, цар Великої Скіфії, не лише звернувся по військову допомогу до Філіпа ІІ, а й пообіцяв йому у винагороду все своє величезне царство. Слід зазначити, що нині багато істориків стверджують: уявлення про Атея як очільника неозорої скіфської імперії ґрунтуються зовсім не на свідченнях древніх авторів та інших фактах, а на бажанні певних учених (і політиків) мати у минулому своєї батьківщини якусь велику, могутню і об’єднану державу під владою мудрого правителя.

Стосовно реальних масштабів царства Атея, нехай і побічно, свідчать кілька фактів. Перший – Філіпові після перемоги над царем скіфів дісталося 20 тисяч полонених – зазначимо, жінок і дітей скіфів, а не чоловіків. Якщо навіть вважати цю цифру достовірною (а у давніх авторів завжди проблеми із цифрами), скіфські родини однодітними, то на цих бранців мало припадати максимум 10 тисяч воїнів. Насправді ж скіфські родини навряд чи складалися з 2–3 осіб. Тобто воїнів у царя Атея могло бути не більше як 3000–5000.

Показово, що македонянам дісталися, окрім полонених, як здобич увесь обоз і всі коні, череди, що належали скіфам. Отже, Атей перед боєм не відправив їх із зони бойових дій. Під час війни із Дарієм його предки так не чинили, а евакуювали мирне населення й «рухоме майно» якнайдалі. Якщо ж мудрий і завбачливий Атей не подбав у такий спосіб про родичів і підданих, то, найімовірніше, евакуювати їх було нікуди. Або ж він настільки не довіряв сусідам, щоб відправляти на їх територію обоз без охорони.

Загалом, така поведінка царя видається якоюсь несолідно для правителя скіфської імперії від Дунаю й Істра до Танаїса, від Понту до Невриди. Зате цілком логічна для царя-вождя невеликого скіфського союзу племен у Добруджі, з усіх боків оточеного ворогами, успішно нажитими за довге, але небезгрішне життя. Лише після 357 р. до н. е. за Дунаєм цар Атей встиг повоювати не лише з істріанами, але й із фракійським племенем трибаллів. Тому завойовницькі амбіції Атея із самого початку явно перевершували його військові можливості.

У македонян з’явився привід оголосити війну учорашнім союзникам. Філіп у цей момент тримав у облозі місто Візантій (той самий, що через 700 років стане Константинополем і столицею Римської імперії), відмобілізувавши на те досить численну армію. Він негайно зняв облогу й з усім військом відправився до володінь Атея. Офіційно військо вирушило до гирла Істра (Дунаю) з побожними намірами: поставити там по обітниці мідну статую Геракла. Звичайно, що цар скіфів став не лише заперечувати, а й погрожувати македонянам. Спочатку він запропонував поставити статую спільного предка одну на двох, а коли отримав відмову – пригрозив перелити статую, у разі, якщо вона буде поставлена самочинно, на вістря до стріл.