Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Можна сказати, що «працевлаштування» земляків і найближчих сусідів за кордоном було чи не найприбутковішим бізнесом степових кланів. Відзначимо, мовиться про «примусове працевлаштування». Економіки багатьох розвинених держав тих далеких часів – у Європі, і на Сході (як і зараз) не могли обійтися без рабської праці.

Крім того, тоді не тільки військові підрозділи, але навіть підрозділи стражів порядку часом формувалися зі скіфів. Приміром, афінські громадяни вважали роботу з наведення правопорядку надто непрестижною. Тому лад у колисці європейської демократії підтримували за допомогою воїнів із далекої Скіфії. Їх відмінні бойові якості високо цінувалися не лише в Елладі.

Отримані від подібного «товарообміну» прибутки скіфи не тільки могли направили на споживання, але також інвестували и нарощування військового потенціалу. Виготовлення на замовлення й закупівля зброї, обладунків відтепер могло бути поставлене на потік. Не лише царі й воєначальники, а й багато воїнів могли дозволити собі вкриті золотом (інколи й зовсім золоті) предмети кінської збруї, не кажучи про зброю й посуд. Навіть традиційні дерев’яні чаші покривали тонкими золотими платівками. Стали модними хутряний і шкіряний одяг, і навіть взуття, обшиті безліччю різноманітних золотих бляшок.

Усю цю розкіш уже не треба було везти через море, її можна було замовити десь на Боспорі, у Ольвії або Херсонесі. Елліни платили за товари золотом, сріблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афінах або у Мілеті приносив цілком пристойні бариші.

Так виникла та кілька століть процвітала економіка, що важко назвати інакше, як військово-грабіжницькою. Однак така система не може бути вічною. Жорстокі набіги, що знелюднили край, а часом, і опір сусідів неминуче наближали крах, розвал «варварської» «економічної системи». Найважливішою ланкою у цій системі були еллінські колонії Північного Причорномор’я.

У IV ст. до н. е. скіфи перебували у зеніті могутності. Правителі окремих племен на свій страх і ризик намагалися розширити сферу впливу та межі Скіфії на Захід, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європі сходить зірка маленької Македонії. Батько Александра Великого, Філіп II, реорганізував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воїнів-гоплітів для важкоозброєної кавалерії, зокрема скіфської, поважної перешкоди не являли. Однак шістнадцять-двадцять рядів піхотинців, наїжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надійно прикриті із флангів кіннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищівного удару у відповідь.

Привід випробувати можливості модернізованої фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зіштовхнулися цього разу не з усією Скіфією, а лише з найзахіднішими її представниками, котрі облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Під його владою перебували не лише скіфи-кочовики, а й прибережні міста-поліси.

Один із них, Каллатіс, на своєму монетному дворі навіть карбував цікаві срібні монети – тетрадрахми. На аверсі – голова Геракла, загального предка еллінів і скіфів. На звороті, замість грецького вершника-олімпіоніка, було зображено оголеного до пояса бородатого скіфа, який натягає лук і готовий послати у ціль смертоносну стрілу. Чимало сусідів скіфів у ті часи за певних обставин могли стати мішенню для подібної стріли. Перепадало від степових воїнів не лише еллінам, але й тим, хто проживав як на півночі, так і на сході. Войовничість згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у навколишніх землях не знайшлося надійних союзників.

Вважають, що початок конфлікту правителя скіфів із македонянами розпочався тоді, коли цар Атей вів війну з істріанами. Самостійно впоратися з підступними істріанами володар скіфів не зміг, тому попрохав допомоги у царя македонян Філіпа. Як плата останньому було обіцяно усе скіфське царство. Атей обіцяв усиновити Філіпа для того, щоб той як настане час, успадкував царство і владу. Для Філіпа здобуток спадщини Атея означав не лише мирне розширення володінь, забезпечення тилу в Подунав’ї, а й істотне зміцнення армії численними і добре вимуштруваними кінними підрозділами.

Це не було зайвим, адже на порядку денному стояло питання остаточного підкорення Еллади. Повідомляють, що Філіп купився на щедру обіцянку Атея і відправив військо на допомогу. Однак якось дуже доречно помер правитель (або командувач ополчення) Істріан, і конфлікт був залагоджений без втручання македонян. Коли настав час платити за рахунками, Атей заявив, що «не просив у нього [Філіпа] допомоги й не доручав говорити йому про всиновлення, тому що не мають потреби скіфи у македонському захисті, тому що перевершують македонян [у хоробрості], та й у спадкоємці він [Атей] не має потреби, тому що його син живий та здоровий». Навіть військові витрати Філіпу владика скіфів відмовився відшкодувати, поскаржившись на те, що й із погодою останнім часом погано, і неврожай, а грошей у скарбниці взагалі залишилося стільки, що «відбутися невеличкою подачкою він уважає більше непристойним, аніж зовсім відмовити».