Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Також варті уваги свідчення Ктесія, автора «Історії персів». Він, не вдаючись до розлогих описів, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скіфи обмінялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарій побачив, що скіфський лук виявився міцнішим і через це вирішив відступити.

Писемні джерела лишили важливі для нас свідчення про війни, які вела Російська імперія в аналогічних умовах проти татар. Було показано, що велике піше військо могло успішно воювати в степу лише невеликими загонами (кількасот – кілька тисяч бійців) і лише впродовж короткого проміжку часу, і то лише навесні. Приміром, 100-тисячне московське військо князя Василія Голіцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возів. Упродовж травня – липня (3 місяці) здійснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привіт ототожнювачам Більського городища з геродотовим Гелоном). Військо при цьому навіть не дісталося до Перекопа. Протягом трьох місяців 40 тисяч солдатів загинуло від хвороб. Через півстоліття на Крим вирушив фельдмаршал Мініх. Залучений ним обоз для двомісячного походу степами налічував 80 тисяч возів, і це на 54 тисячі солдатів. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою ціною! У квітні – червні 1736 року здійснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину війська (близько 30 тисяч осіб, з яких лише дві тисячі бойових втрат, решта – від нестачі води і хвороб).

Далі можна згадати ще не один подібний приклад (до Громадянської війни включно), але всі наявні відомості засвідчують, що абсолютна більшість втрат регулярної армії в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рівною мірою військо страждало від перепадів температури і вологості. При цьому масовий мор – від 30 до 70 % складу як людей, так і скота – міг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди і тактика випаленої землі, яку скіфи використовували не з меншим успіхом, ніж татари.

Згідно з останніми дослідженнями, рівні розвитку суспільства скіфських племен часів походу Дарія і часів написання твору Геродота суттєво різняться. Якщо Геродот застав у середині V ст. до н. е. сильне угруповання кочовиків із потужним демографічним потенціалом, то археологічні пам’ятки кінця VI ст. до н. е. дають іншу картину. Кількість та пишність поховальних пам’яток є значно скромнішими, а їхнє розташування взагалі свідчить про відсутність сталого населення у тогочасних степах. Тому свідчення Геродота про активну зовнішньополітичну діяльність скіфів у Дарієві часи і залучення ними сусідніх племен для боротьби з персами видаються досить сумнівними.

Привертає увагу і та обставина, що згідно з Геродотом в «антиперську коаліцію» увійшли східні сусіди скіфів – савромати та будини, тоді як племена західної околиці Скіфії, які ніби мали першими відчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотової ріки Танаїс то з Доном, то з Сирдар’єю та Амудар’єю, взагалі привело сучасних дослідників до думки, що у Історії Геродот змішав два різні походи – проти причорноморських скіфів 512-го та проти азійських саків тіграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’єднав взагалі навіть не дві, а три різні військові кампанії. Перша – 519 р. до н. е. проти саків у Центральній Азії, друга – проти скіфів у Дністро-Дунайському межиріччі, що мала місце між 514 і 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокійського сатрапа Аріарамна на Північному Кавказі між 520 і 514 рр. до н. е.

Слід ще раз наголосити на тому, що наразі дослідникам не відомий археологічний матеріал, який би засвідчував тривалий і масштабний похід Дарія. Не відомі ані знищені поселенські пам’ятки греків на узбережжі Чорного моря, ані масові захоронення персів, ані трофеї, які неодмінно мали б здобути скіфи внаслідок невдалого для персів походу (при тому що трофеї скіфських походів в Азію відомі, і немало). Відсутні також і сліди цих подій на поселеннях осілих племен Причорномор’я.

Наведені критичні міркування жодним чином не применшують цінності свідчень Геродота. Уточнення потребує лише підхід до джерела як міфологічно-епічної, а не історичної пам’ятки. Також необхідно враховувати політичну кон’юнктуру автора. Для греків війна з персами була, по суті, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героїчне протистояння вільних полісів загарбницькій імперії. Саме тому грекам імпонував той факт, що цій імперії змогли завдати відчутного удару у відповідь не тільки вони, а навіть північні «варвари». Тому цілком зрозуміло, що діяння цих «варварів» надмірно звеличувались, як це і мало бути у героїчному епосі.