Олена Волинська: Повелителька ліхтарів

Рівненька, колись відмірена дбайливим оком господаря стежка, тепер зсунулась у бік лісу до закуйовджених заростей глоду. Шлях до села розмило безкінечними дощами. «Цієї весни прорвало небо», – зітхаючи, бідкалися люди на зупинці – скособоченій, накритій дірявим шифером, крізь який у темну пору доби можна було милуватися зорями. Угорі, серед чорних хмар, кружляли круки. Зірвавшись, вітер гасав полем у несамовитому захваті, немов підштовхуючи одинокого подорожнього: «Поспішай! Не встигнеш до зливи».

Чи кольори перед грозою здавались іншими, якимись бляклими, чи минуло забагато часу, але Василь майже не впізнавав рідної місцевості. Ліс неначе змужнів, розрісся, усе більше налазячи на стежку й накриваючи її гіллям і тінями; поля ж здавалися необробленими та покинутими. Випалена трава вималювала на зеленому тлі темні плями. Нерівні круги – відбитки тліну. Лише Вершниця застигла в німому захваті. Усе та ж в’юнка змійка блакиті перерізала пагорб на дві рівні частини й зникала за биками підірваного у воєнні роки мосту.

Дощові хмари підганяли чоловіка до села, спонукали пришвидшувати кроки, які й без того давалися йому з великими зусиллями. Василь ледь змушував себе рухатися вперед і переставляти налиті свинцем ноги. Він ніс додому тягар, який уже давно зігнув йому плечі, скривив спину й осів на дні душі гірким осадом.

Земля поволі вигиналася й тягнулась до сонця, утворюючи пагорб Надії. З цією назвою місцеві пов’язували багато легенд, кожна з яких здавалася ще містичнішою від іншої. Здавна дівчата у день літнього сонцестояння виглядали там своїх наречених. А хлопці, зупинившись біля підніжжя Надії та помітивши кохану, подавали їй умовний знак. Тоді дівчина збігала з пагорба в обійми свого судженого.

Василь стомлено всміхнувся, пригадавши, як багато років тому ловив на цьому місці свою Інну. Вона приклада ла до очей скельце, щоб краще його роздивитися, пускала сонячні зайчики і щось весело щебетала. Сучасна, зовсім не забобонна дівчина несподівано для нього вирішила повторити старовинний обряд. У нього тоді від хвилювання тремтіли долоні. А раптом не впіймає? Ще осоромиться…

Лише коли кохана опинилася в його руках, а пальці юнака потонули в її густому каштановому волоссі, він нарешті зміг полегшено видихнути: «Вдалося». На Інні був вінок із польових квітів: волошки, маки, дрібні ромашки. «Кольорові зловмисники» спричинили у Василя напад алергії. І це в найвідповідальнішу мить, коли в його кишені горіла, здавалось, надважка обручка, а слова ніяк не хотіли збиратися купи, щоб скластись у відшліфовану безсонними ночами промову. Хлопець намагався говорити про кохання, родину та спільне щасливе майбутнє – і водночас стримувати напади чхання. Інна від сміху вже ледь не плакала.

– Усе! Досить, – зглянувшись, врешті прошепотіла вона. І кинула вінок у воду. – Вірю кожному твоєму слову. Тільки пообіцяй не дарувати мені квітів. Бо мати чоловіка, який постійно чхає, – це надто екзотично навіть для мене.

Одразу за пагорбом розкинулось село. Згори воно здавалось акварельним малюнком із дитячої книжки. Подібні в юності збирала Василева мати Дарина. Клеїла їх до альбому, мріючи в майбутньому відтворити ці малюнки за допомогою пензлів і фарби.

Після школи вона планувала вступити до художньої академії, щоб присвятити своє життя мистецтву. Та не склалося.

Сергій, її майбутній чоловік і батько Василя, був старшим за неї. Він щойно повернувся з армії. Дівчина його віддано чекала, надсилаючи нареченому сповнені ніжності листи та малюнки на краєчках аркушів. На кожному з них – рідна Житомирщина, Федорівка… лани, річка, млин.

Сергій відповідав на них стриманими записками, які важко було назвати повноцінними листами: «У мене все добре. Не хвилюйся. Дякую, що не забуваєш».

– Чи не під копіювальний папір він їх пише? – нашіптувала на вухо Дарині її старша сестра.

«Чи любить він мене?» – стукотіло стривожене дівоче серце.

Але невдовзі страхи Дарини розвіяло вітром. Сергій забажав, щоб одразу після шкільного випуску своєї нареченої вони побралися. Мовчазний романтик, який завжди виконував усі забаганки коханої, але не любив говорити про свої почуття вголос, уперше виявив твердість характеру:

– Ти поїдеш на навчання до чужого міста, у тебе з’являться нові інтереси. Навколо тебе ходитимуть інші хлопці, і ти мене забудеш.