Олена Волинська - Повелителька ліхтарів

«Хіба я б змогла дивитися на інших?» – тамувала в собі образу Дарина. Але із Сергієм не сперечалася, бо дуже вже його любила.

Відгуляли гучне весілля. Федорівці вирвали у власних садках усі троянди; понадривали горлянки місцеві співаки; витолочили всю траву в садку щасливі гості, перетворивши його на імпровізований танцмайданчик; зламали віз, на якому катали селом майбутню тещу. Батьки наречених закололи величезного кабана, годованого найситнішими кормами, і кілька молочних поросят. Столи прогиналися від наїдків, які наприкінці свята довелося щедро розпихати по торбах дорогих родичів.

Молода дружина швидко завагітніла, тож було вже не до навчання. Починалося нове, ще мало зрозуміле для обох родинне життя. «Сім’я важливіша», – вирішила Дарина, заховавши до шухляд свої малюнки… Але чи подарований Богом талант не зникне з роками? Чи не затопчуть його життєві клопоти? Щойно тонкі пальці Дарини торкалися олівця, як на полотнах оживали чарівні світи. Маючи вільний час, вона годинами просиджувала зі своїми альбомами в садку під грушею. Обличчям жінки тоді блукала така щаслива та вмиротворена усмішка, що Сергій забороняв усім домашнім турбувати дружину. А згодом придбав для неї мольберт.

Змалечку Василь любив спостерігати за тим, як малює його мама. У такі моменти вона змінювалась: здавалася зовсім іншою, незнайомою йому жінкою. Мудрою та захопленою – справжнісінькою чарівницею. «Хіба їй може бути щось не до снаги, якщо вона вміє створювати таку красу?»

Ось тільки здібностей материних він не успадкував. І про це завжди дуже шкодував. «Не звідти виросли руки», – жартував батько. Та бачачи, як засмучується хлопець, Сергій клав свою велику теплу долоню йому на голову й казав:

– Якщо немає в тебе таланту до малювання, значить, є до чогось іншого. Не може такого бути, щоб у людини не було жодного таланту.

– А як же ж його знайти? – допитувався син.

– Він сам тебе знайде. І зробить…

– Зробить яким? – нетерпляче перебивав батька Василь.

– Яким-яким – щасливим.

Дарина завжди допомагала синові зі шкільними малюнками. Однокласники дивувались: у класі Василь малює абияк, а з дому приносить справжні картини. Проте мовчали. Знали, що якщо плескатимуть язиками, то не матимуть у кого списати математику чи підглянути твір з літератури.

Тим часом Євген Семенович, учитель образотворчого мистецтва, сприймаючи свою вчительську працю за тяжкий хрест, зовсім не цікавився тим, звідки що береться. Ставив хлопцеві п’ятірки й забирав його роботи для звітних виставок. Іноді вони навіть посідали призові місця. Коли з області надходили грамоти, Василь завжди їх віддавав матері. На її прохання батько виготовляв для них дерев’яні рамки. І тоді грамоти займа ли почесне місце на стінах вітальні, сусідячи з іншими маминими картинами.

Говорячи про своє захоплення, яке так і не стало справою її життя, Дарина ніколи не засмучувалась. На її обличчі лише з’являлася стримана ностальгійна усмішка. «Любий, я ні про що не шкодую», – не раз повторювала вона синові. Проте хлопець почувався винним. Бачив, як люди реагують на картини його матері, впізнавав у їхніх очах зацікавленість. За інших обставин його мати могла б продавати свої витвори не лише на місцевих ярмарках, де про неї майже ніхто не знав. Вона могла стати видатною художницею. І тоді її картини мали б шанс потрапити до найкращих галерей світу.

Прошепотівши єдину відому йому молитву, Василь почав повільно спускатися з пагорба. Його наздоганяли спогади. І зараз вони вже крокували поряд, тримаючи чоловіка попід руки. Попереду – кособокий вказівник із назвою села. Як його свого часу не вирівнювали, які підпори не робили – бідака продовжував хилитися ліворуч, до соняшникових полів. За ним росли старі колгоспні сади, які саме готувалися до цвіту. Не злічити, скільки разів він босоногим юнаком вилазив на покручені стовбури дерев трусити яблука та збирав наприкінці літа грушки-гнилички.

Василь колись хотів привчити до цього й Оксану, натомість Інна протестувала: «Для чого ця дикість? Базарне чистіше та краще!»

За деревами бовванів димар колишнього пивзаводу. Будівля підприємства, яке раніше забезпечувало роботою чоловіків і жінок з навколишніх сіл, повільно занепадала, ніби полишена рідними літня людина. Місце, яке зростило не одну династію родин із Федорівки, тепер крізь чагарники дивилося на світ вибитими вікнами. Тут працювали його дід і батько. Ось тільки для діда завод справді був життям, а для Василевого тата – усього лиш роботою, щоденним рутинним і не надто приємним обов’язком. Жив він іншим і для іншого…