Добряче нагрівши на сонці голову, Василь повернувся додому за кашкетом. «От би з його допомогою стати ще й невидимим. Хоча б на деякий час». На нього з неприхованим інтересом дивилися сусіди. Їм було цікаво спостерігати, як скинутий «лозяний король» лагодив розбитий трон і збирав докупи уламки свого королівства.
Трішки «продерши городу очі», чоловік пішов із відрами до криниці. Помітивши, що він наближається, односельчани, які до того розмовляли на перехресті, під вербою, розійшлися. Вдали, наче не побачили його чи не впізнали.
Василь мовчки пройшов повз них, але голови не опустив. Не цього разу. Поставив відра на землю біля своєї хвіртки, перевів подих. Уже відвик від тяжкої фізичної праці. Тіло активно протестувало, відгукуючись болем у найслабших місцях. Чоловік наповнив водою старий вуличний вмивальник та намочив обличчя. Опісля зайшов до будинку. Навмисне створений протяг повільно вимітав із кімнат дух плісняви й самоти.
Погода знову псувалася. Вітер позганяв і навісив над Федорівкою дощові хмари, а з ними приніс і прохолоду. Василь перевдягнувся в нову сорочку. Знайшов у шафі чорну балонову куртку, яка тепер була для нього надто широка, ніби з чужого плеча. Байдуже поглянув у запилене люстерко. Звідти на нього похмуро дивився чужий, стомлений життям чоловік.
Нагрів воду та ретельно поголився. От тільки це не відняло років. «Усе починається з душі, – любив повторювати його батько. – Постаріє вона – і тебе вже ніщо не врятує».
Василь знову піднімався на пагорб. Кожен зроблений крок відгукувався дошкульним ниттям у попереку. Темно-коричневі, побиті дощем чагарники густішали, загороджуючи шлях живою стіною. Відпочивальники «помітили» доріжку порожніми пляшками, бляшанками з-під пива, обгортками від цукерок та іншим сміттям. Де-не-де чорніли темні плями від багать. Починали цвісти кульбаби.
Хижа була закрита на клямку. Вона самотньо стояла, відгороджена від лісу посохлими кущами шипшини. Це його потаємний сховок від людей та світу. Василь успадкував цю невеличку дерев’яну будівлю в лісі від батька. «Разом із неспокійною душею», – нарікала Інна.
Відчуваючи незрозумілий страх, чоловік повільно відчинив двері та зайшов усередину. Навкруги порожньо, темно. Єдине вікно було заставлене широким картоном. Слабке світло ледь пробивалося крізь дірки в стінах. У кімнаті панував суцільний безлад: перекинута лавка, на столі розкидані брудні миски та надщерблені виделки. Під стіною стояли перетягнуті мотуз ками жмутки лози, а поруч – недоплетений кошик, з якого стирчали довгі лозяні прути. Вони нагадували сонячні промені на нехитрих дитячих малюнках.
Почувши у кутку шелест, чоловік перелякано озирнувся. Спрацював відточений останніми роками інстинкт самозбереження. Порушником спокою виявився щур. Він був старезний, рудувато-сірий, неповороткий. Підсліпувата, втомлена життям істота. Дивуючись своєму страху, Василь усміхнувся. А що саме він сподівався тут знайти? Чи кого…
Заходячи на подвір’я Пилипчуків, Василь майже не дихав. З невимовною швидкістю множилися страхи, намагаючись його зупинити, вивести за хвіртку та завернути у протилежному напрямку. Зібравши залишки своєї волі в кулак, він повільно оминув низький дерев’яний паркан, зроблені зі старих шин квітники і пофарбовані в яскраво-блакитне вулики.
Зупинившись, прошепотів уривок молитви, яка так вчасно спала йому на думку. Лише за кілька хвилин умовив себе натиснути кнопку електричного дзвінка. Його долоні помітно тремтіли, а чоло вкрилося потом. Очікування ще ніколи не здавалося йому таким нестерпним.
На веранді відхилилася й загойдалася прозора фіранка. Двері йому відчинила дружина. Свіжа, вродлива, молода. У цю мить час ніби зупинився, а може, і повернув у зворотному напрямку, до тієї миті, коли він вперше побачив Інну на танцмайданчику. Тоді вона була гордою, навіть трохи зверхньою. Оточена кавалерами, які покірно прямували за своєю королевою.
Інна зовсім його не помічала. Вона весело перешіптувалась то з одним, то з іншим хлопцем, жартувала. Василь навіть гадки не мав, як до неї підступитися.
Потонувши в спогадах, чоловік не відразу зрозумів, що це не Інна, а їхня донька, Оксанка.
– Добрий день!
– Добрий! – розгублено відповіла дівчина.
Напевне, не впізнала. Звісно… Минуло ж майже сім років.
– Ви до нас?
– До вас. Господиня є? Інна Леонідівна.
– Є. Мам! До тебе прийшли, – гукнула Оксанка й зникла за дверима.
Читать дальше