Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

За наслідки застосування вжитих у тексті заклять автори відповідальності не несуть

Ірці Хортиці не дуже хотілось найматися чаклувати, розшукуючи для бізнесмена Іващенка зниклого компаньйона та гроші. Але не так уже й легко відмовити людині, яку вона сама колись ледь не зжила зі світу. Та й Тетянка з Богданом кричать, що заробити перші власні гроші — це круто!

Якби ж то бізнесмен знав, що старовинні карти розкриють усі секрети його підлеглих, що зграя розлютованих вовкулак розжене комп’ютерний відділок, а в корпорації все піде шкереберть, причому в буквальному сенсі слова, він навряд чи зрадів би Ірчиній згоді!

А якби Тетянка могла знати наперед, що її свідомість буде інстальовано в пам’ять комп’ютера, то вона не стала б умовляти Ірку.

Та й Богдан волів би не схрещувати в бою дворучний лицарський меч із ламким на вигляд, але смертоносним веретеном…

Ну а самій Ірці доведеться глянути в налиті червоним вогнем примружені очі «Хазяїна» й дізнатися, що Хортиця — це не просто прізвище, Хортиця — це доля…

— Ох і нахабна ж у вас сімейка — що ти, що твоя бабця!

Ірка звела очі. Призначена для покупців роблена посмішка немовби примерзла до її губ.

— Усі за місце платять, а ви, виходить, найхитріші? — височезна широкоплеча тітка із осудом похитала головою.

Ірка зацьковано роззирнулася. З базарних рядів на них поглядали: покупці — трохи налякано, проте зацікавлено, торговки — із неприхованою зловтіхою. Чекати на допомогу не було звідки.

Ірка відчула, як її посмішка обертається на гримасу, жалібну й водночас улесливу.

— Тітонько… — пробелькотіла Ірка.

— Ви погляньте на неї! Теж мені племінниця знайшлася! — жінка вперла руки в боки. — Я тобі не тітонька! — відрізала вона. — Я тут поважна особа!

Обличчя в неї й справді стало дуже поважним, як і вся її постать.

— Усі люди — як люди, — вона махнула в бік ринкових прилавків. — Товар привіз, за місце заплатив, і торгуй собі! А ці — дві розумниці! Скраєчку примостилися, тишком-нишком…

Вона тицьнула носком розтоптаної кросівки в Ірчин розкладний столик. Купка синіх баклажанів покотилася в різні боки, ледь не розчавивши пакетики з домашніми яйцями. Ірка мимохіть затамувала подих. Але той, що був найближче, ледве торкнувся закрученим хвостиком пакета з яйцями й застиг на місці.

— Чому ви не платите за місце?! — гаркнула тітка.

— Вони ціни збивають! — долинуло з рядів. — А чом би й ні, коли безкоштовно стоять!

— Зраночку поторгують і втекли, а ми цілісінький день на спеці паримося! — враз підтакнули з іншого боку.

Дослухаючись до «голосу народу», тітка ствердно закивала.

— Чула, що люди кажуть? — Її товстий палець із коротко, майже до м’яса зрізаним нігтем тицьнувся Ірці під самісінький ніс. — Ви що, якісь особливі? Для вас правил не існує? Я твою бабцю вчора попереджала?

— Про що? — здивовано пробелькотіла Ірка.

— Та не прикидайся дурепою, — загрозливо звела товсті брови тітка. — Ясно було сказано: ще раз спробуєте без оплати примоститися — нарікайте на себе, — і раптом у тітчиних очах промайнуло розуміння. — Ага, мабуть, тому й дівчисько замість себе відправила, — розуміння в її очах залишилося, але співчуття не було жодного. Вона тільки знизала широкими, немов у вантажника, плечима і…

— Що ви робите?!! — відчайдушно закричала Ірка.

— Те, що треба, — незворушно відповіла тітка. І штовхнула Ірчин столик ногою.

Голосно, наче м’ячі, стукаючи об асфальт, кабачки й баклажани посипалися вниз. Хлоп-хлоп! — перестиглі помідори перетворилися на червоні коржі. Ірка спробувала врятувати бодай пакети з яйцями, але сильна тітчина рука схопила її за зап’ясток. Пакети звисли зі столика… Пролунало дружне «хруп!». І з прозорого целофану на асфальт потекло жовто-біле місиво, серед якого гордо лежало одне-єдине, дивом уціліле яйце.