Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Із глибини салону почувся роздратований чоловічий голос:

— Дівчинко, а де тут живе… — раптом голос змовк, і з салону висунувся дебелий чолов’яга років тридцяти п’яти. — Опа, я тебе впізнав! Саме ти мені й потрібна! — скрикнув він.

Ірка перевела подих, і полегшення в її душі миттю змінилося на невдоволення. Вона теж упізнала свого співрозмовника.

Чоловік тим часом виліз із машини й скривився: після прохолодного салону серпнева спека немовби оглушила його. Він спинився перед Іркою, явно чекаючи, що дівча запросить його до будинку.

Ірка приречено зітхнула. Хоч гість і непроханий, але ж не тримати його на порозі.

— Проходьте, — знехотя процідила вона, — он туди, на лавочку під яблунею, — і посторонилася, пропускаючи до будинку бізнесмена Іващенка, якого відьма-початківець Ірка Хортиця вже одного разу ледь була не зжила зі світу.

Ірка тихенько зазирнула до будинку. Зазвичай бабця не дуже придивлялася, хто приходить до Ірки в гості. Але дорослого дядечка на дорогезному джипові могла й засікти, і тоді вже запитань не обберешся. Але здається, на цей раз Ірці пощастило. Бабуся, ще й досі важко дихаючи після ранкового скандалу, стояла посеред вітальні й гнівно шурхотіла сторінками телепрограми. Нарешті вибір було зроблено і, продовжуючи обурено сопіти, вона плюхнулась у крісло. Клацнув пульт, розкішна красуня посеред такої ж розкішної кімнати театрально заламала руки й закричала щось про неземну любов. На бабусиному обличчі нарешті з’явився спокій.

Ірка задоволено кивнула. Усе, можна вважати, що бабці немає вдома. Тепер не те що на джипі, а на танкові можна приїздити — вона все одно не помітить. Дівчинка знехотя потяглася до столика під яблунею, де, витираючи піт широкою картатою хусткою, сидів бізнесмен Іващенко.

— Що, зранку красу наводила? — зиркнувши на Ірку, спитав бізнесмен.

— Яку ще красу? — отетеріла Ірка.

— Та біля очей лишилося, — ніяково гмукнув Іващенко. — Яєчна маска, чи що? Моя дівчина їх теж робить.

Ірка відколупала з повіка плівку присохлого білка.

— Авжеж, маска, — похмуро буркнула вона. — Косметична. Яйце з розчавленим помідором і цілим кабачком. Накладається на базарі.

— А чому на базарі? — не зрозумів Іващенко.

— Там від фруктових випарів повітря для шкіри дуже корисне, — люб’язно пояснила Ірка. — Так своїй дівчині й перекажіть.

— Моя дівчина на базар не ходить, ми хатню робітницю маємо, — відповів Іващенко, остаточно розгубившись.

— Нічого, заради краси можна й сходити. Нехай стане посеред базару, яйцем і помідором намажеться, а кабачком розітреться…

Ірка почала дратуватися. Хатня робітниця в них, бачте! Він що, сюди приперся про хатню робітницю розповідати?

— Ага. Ну так, — невиразно пробелькотів Іващенко і змовк, нерішуче зиркаючи на непривітну господарку. Ніяково посмикав краватку, немовби та його душила. Поводив пальцем по погано обтесаному краю стола.

Ірка мовчала, зовсім не збираючись допомагати бізнесмену. І більше б за все її влаштував варіант, якби гість забрався з її садка, так і не зважившись на розмову.

Але Іващенко недарма був великим бізнесменом. Набравши повні груди повітря, як перед стрибком із вишки, він випалив:

— У мене є компаньйон. Тобто був компаньйон.

Ірка знизала плечима. Ні, він не про хатню робітницю прийшов розповідати, схоже, він вирішив познайомити Ірку з усім своїм сімейством. Ось уже й до компаньйона дійшло, скоро про собак із кішками розповідатиме.

— Отже, недавно мій компаньйон зник. Утік. І прихопив із собою дуже велику суму. Величезні гроші, ти собі навіть не уявляєш які! А найголовніше те, що це не наші з ним гроші. Це гроші наших партнерів. Вони нам бабки під один проект дали. А тепер, сама розумієш, ані проекту, ані грошей, самі лише неприємності.

— Зверніться до міліції,— без жодного інтересу буркнула Ірка. Розмова викликала в неї дедалі більший подив.

В Іващенка смикнулися куточки рота: він чи то посміхнувся, чи то скорчив гримасу.

— Ні, в міліцію не можна, — пробелькотів він і швидко заспокоїв Ірку: — Ти не хвилюйся, я до тих ментів уже приватно звертався. На мене один дуже крутий майор працював.

— А я, взагалі-то, й не хвилююся, — відповіла Ірка.

— Та все одно дарма, — не слухаючи її, вів далі Іващенко. — Я й свою службу безпеки залучив, і до цих, що шпигунів ловлять, ходив, і комп’ютерних хакерів наймав, аби вони трансфери по банках відслідковували… Усі з мене гроші взяли, а потім руками розводять. Кажуть: жодних слідів! Коротше, для мене — повний кінець світу, хоч бери та вішайся! — Іващенко зсунув краватку на бік, немов і справді збирався повіситись прямо тут, на Ірчиній яблуні.— Саме тут я й згадав про тебе! Дав своїм хлопцям завдання… Вони, звісно, лаялися: ні ім’я, ні прізвища, ні тобі фотографії, тільки опис та приблизний вік… Але нічого: побігали, пометушилися, і бачиш — знайшли тебе, Ірко Хортице.