Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Яйця побилися? Помідорчики? І ти дозволила? Та нашо ж я тебе посилала?

— Не знаю я, навіщо ти мене посилала! — закричала Ірка.

— Так шо ж, ти й не продала нічого, значить? І грошей не принесла? — так само здивовано спитала бабця, дивлячись на порожній мішок з-під товару.

— Та що б я продала, ну що?! Кажу ж тобі, тітка та… з базару, усе побила, порозкидала…

— Ой, лишенько! — тихо заскиглила бабця. — Яєчка мої, помідорчики! Попропадало все! Та шо ж це в мене за дитина така! Та ніякого ж з цієї дитини пуття! Та шо ж ти, бісова дівко, не могла ту гадину спинити? Не могла з нею чогось зробити такого, шоб вона більше до нас не приставала?

Ірка важко зітхнула. Он воно що! Ось чому бабця відправила її на базар! Вона хотіла… Дівчинці аж млосно зробилося. А ще б трохи, і так-таки й вийшло б. За лічені секунди грізна базарна наглядачка могла обернутися на жужика без голови! От бабця, дурепа жадібна! Ірка з ненавистю витріщилась на неї. Готова з онучки зробити вбивцю, аби тільки за місце не платити! Ірка відчула, як хвиля гнівного жару підіймається з глибини її душі, і швиденько заплющила очі. А то, чого доброго, і сама бабуся зараз запросто може без голови залишитись.

Дивлячись кудись убік, Ірка рівним голосом сказала:

— Єдине, що можна зробити, це заплатити за місце.

— Заплатити? — заверещала бабця. — От розумна дитина, шоб тобі! А з чого платити? Полуниця весною була? Не було полуниці! Усі грядки чорні, попалені, не росте там більш нічого, може, і не виросте вже ніколи… Чия це робота, га? — І так само, як базарна тітка, бабуся тицьнула пальцем Ірці під носа.

Ірка знову відвела очі. Ну, припустімо, то робота не зовсім Ірчина. Але ж за нею справді ганялася рука, що випалювала все підряд зеленим чаклунським вогнем. І тікала Ірка якраз по полуничних грядках. Тепер там справді була тільки чорна вигоріла пляма. А полуниць, надійного джерела прибутків, більше нема й не буде.

— Город увесь піском та камінням засипало… — вела далі бабця. — Це хто зробив?

На городі розвалилися піщаний і земляний велетні, що їх на Ірку з Тетянкою нацькували конкуруючі відьми. І тут уже бабця зовсім не має рації!

— Прибрали ми на городі, прибрали! — закричала Ірка. — Он він, чистий, жодної тобі піщинки! Ти сама після того на базар молоду картоплю мішками тягала! Бурячки, помідорчики! Раніше за всіх, ще сезон не почався!

Та й справді, вранці після битви увесь город було завалено не тільки піском і землею, але й свіжими молодими овочами, що достигли в тілі земляного велетня, після того, як Ірка вихлюпнула на нього борщ. Задоволена бабця тоді непогано заробила. Зараз вона теж на мить замовкла, не знаючи, що відповісти.

— Так ти думаєш, що нам тих грошей на все життя хвате? — знову взялася за своє бабця. — З такими втратами? Грошей не заробила, товар зіпсувала… — зненацька їй спала на гадку іще одна річ, — помідорчики побилися, а кабачата шо ж? Не могла зібрать?

Ірка уявила, як під поглядами торговок, що гигочуть із неї, вона плазує по брудному асфальту — збирає кабачки, — і їй стало кепсько.

— Може, тобі ще й пакетик із битими яйцями принести? — крізь зуби процідило уперте дівча.

— А й принесла б, не бариня! Яєшню б підсмажили! Ні, ну що це за дитина така, мені, старій женщині, на бідну голову! Самі збитки через неї!

— Ну то вижени мене, і квит! — закричала Ірка.

У горлі їй застряг клубок образи. Та що вона бабці — курка, мало яєчок несе?

— Вижени! А бабці старій самій по хазяйству! От бісове дівча! На все згодне, аби тільки не робити! — відразу підхопила бабця. — Підлога не метена, по двору мотлох валяється, а вона сидить собі! — бабуся зиркнула на Ірку, котра стояла біля хвіртки й уточнила: — стоїть! Ручки наманікюрені склала й стоїть!

Ірка швидко сховала руки за спину. Учора вона піввечора вбила на свій манікюр: кожен ніготь пофарбувала темно-синім лаком й тонкою гелевою ручкою намалювала японські ієрогліфи. Ірці здавалося, що вийшло не згірше, аніж у різних там дорогих салонах, і дуже пишалася своїм манікюром. Але бабці цього, звичайно, не зрозуміти!

— Ану давай стіл до сараю, — бабця кивнула на столик. — І до роботи! Не вмієш товар берегти, так хоч який лад наведи! А потім гайда на город! Ручки свої наманікюрені берегла, половину жуків на помідорах позалишала, он вони знов і повзають, — пирхаючи, як злий їжак, бабуся круто розвернулася й попрямувала через двір до будинку.

Ірка в розпачі кинула столик, потім нахилилася, аби підняти його із землі… Аж раптом позаду залунав легкий шурхіт шин. Ірка озирнулась. Підстрибуючи на розбитій стежинці, чорний джип сунув прямо на неї. Здригнувшись від несподіванки, Ірка відступила до хвіртки. Темна громада спинилася, повністю перекриваючи вихід із провулка. Водійське скло опустилося вниз… Ірка знову відступила…