Олена Волинська - Повелителька ліхтарів

Василь, трохи зрізавши шлях, наблизився до старої будівлі ветаптеки. Оминув непідвладну часові кам’яну церкву, на подвір’ї якої жваво працювала віником бабуся в довгій темній сукні й картатій хустині. Чоловік зупинився, приглядаючись. Невже це Мануїлівна – перший голос хору? Ще одна легендарна особистість Федорівки. У молоді роки вона працювала в сільській раді та була запеклою атеїсткою. Завжди на ногах, постійно в русі й при ділі, жінка збудувала дім, вивела в люди дітей і дочекалась онуків.

Аж раптом одного ранку Мануїлівна просто не змогла звестися на ноги. Голова жінки йшла обертом, світ хитався, перед очима все пливло, наче на картині, яка потрапила під зливу.

Стурбовані рідні повезли жінку до лікарів, оплатили дороге обстеження. Та професори лише розвели руками. Смертельна хвороба зруйнувала органи Мануїлівни. «Вона вже просто немає з чим жити», – виніс категоричний вирок один з лікарів.

– То скільки проживе наша матір? Місяць, два? – допитувалися нажахані діти.

– Та де там. Тижні три…

За лічені дні Мануїлівна спала з лиця, почорніла. Де-не-де притрушене сивиною волосся зробилося молочно-білим і ламким. І стало випадати жмутами. Тіло жінки постійно німіло, втрачаючи чутливість. Від запаху їжі бідолашну вивертало.

До Федорівки з’їхалися розкидані по світу родичі. На похорон. Уже складалися грошима, розподіляли обов’язки, подумки ділили бабин спадок. На задньому дворі дому, під вишнею, темною тінню лежала збита із грубих дощок труна. Усі готувалися й чекали…

Якось до Мануїлівни завітала Ганна – жінка з церковного хору. Вони навчалися в одному класі та в юності були добрими подругами. Але в дорослому віці їх якось розділили клопоти, розвело життя.

Розпитавши недужу про самопочуття, Ганна дала їй скуштувати черству проскурку, запалила свічку та помолилась біля її ліжка. Тоді подарувала маленьку кишенькову Біблію й порадила молитви, які потрібно завчити і повторювати щодня.

– Навіщо мені все це? – бідкалася хвора. – Я вже однаково однією ногою на тому світі…

– Ой, не кажіть, Орисю! Нарікати на долю – великий гріх. Ніхто не знає наперед свій життєвий шлях. Це Божа мудрість. Хіба ж ви не маєте для кого жити? Моліться та вірте. Кожен отримує по своїй вірі.

Щось у словах Ганни зачепило Мануїлівну. Можливо, упевненість, з якою вони були сказані. Жінка застогнала, потяглася до журнального столика, взяла книжку й розгорнула на закладеній сплетеною із шовкової стрічки косою сторінці. Літери були дрібні, ніби мак. Та й перед очима старенької стояв суцільний туман. Хіба ж крізь нього щось розгледиш? Але вона надягла окуляри, що залишилися від покійного чоловіка, і почала читати, вгадуючи половину слів по нечітких обрисах. Читаючи Святе Письмо, намагалася вірити у своє видужання.

Минали дні, а старенька все не помирала. Відлітали у вирій журавлі, один за одним роз’їжджалися родичі, яких кликали далекі краї та невідкладні справи. На щоках Мануїлівни поволі розквітав рум’янець, вона вже самотужки підводилась із ліжка, але слабкі ноги все ще підкошувались і тремтіли.

А коли до столиці від’їжджав останній племінник, здійнявши автівкою сіру куряву на давно не зрошеній дощами дорозі, баба вперше за останній місяць вийшла на ґанок. Стискаючи в кишені молитовник, вона впевнено прошепотіла слово, яке повторювала наче «Отче наш»:

– Житиму.

Її одужання стало справжньою сенсацією в селі. Думки мешканців Федорівки вкотре розділилися. Одні вважали зцілення Мануїлівни дивом, а бабу – мало не святою. Бігали до неї по поради й просили молитися за своїх рідних. Інші ж лише іронічно посміхалися: «Старе покоління міцніше за наше, яке непритомніє вже від одного чхання. А лікарі просто поставили жінці помилковий діагноз».

Небо темніло, хмурилося. Починало накрапати. Василь зупинився біля стовбура молодої сосни, що лежав біля дороги. Легкий весняний дощ посилив запах свіжозрізаної деревини. Чоловік підняв комір і накинув на голову м’ятого кашкета – ненадійний захист від води та сторонніх очей. Щоб не йти центральною вулицею, через ринок, де його могли помітити та впізнати, рушив повз покинуту будівлю колишнього шпиталю, де вони з хлопцями в дитинстві гралися у війнушки та викликали дух цієї халабуди. Незважаючи на суворі заборони батьків, діти бавилися спіритичною дош кою – старою й пошарпаною, знайденою Данилом на горищі у своєї баби.

Побавитися з цією магічною дошкою збиралося багато охочих. Іноді Василь із приятелем навмисне її рухали, лякаючи молодших хлопчаків. А час від часу стрілка дошки рухалась і сама собою, без жодного втручання ззовні. Василь грішив на Данила, який ніяк не міг награтися в духів, а той робив круглі очі та божився, що він тут ні при чім.