Олена Волинська - Повелителька ліхтарів

– Не думала перебратися до дітей в Італію?

Сусідка заховала руки до кишень і заперечливо похитала головою.

– Там, у Мессіні, живуть найрідніші люди. Мене не лякає спека та чужа мова. Я їздитиму до Валі, доки буду їм потрібна. Поки матиму силу. Але та країна мені чужа. Мене вважають недалекоглядною. Та тут мій дім, мої квіти. Поховати мене мають у Федорівці. Біля батьків. Серед соняшників. Я так і сказала Валі: «Якщо станеться так, що я помру в Італії – перевезіть мене додому». Можна навіть у багажнику Віталія – мого зятя, – Марійка змінила поставу, склавши руки на грудях. – А донька сміється: «Мамо, з вашою енергією ви ще переживете всіх нас».

– Вона має рацію. Зарано ти думаєш про вічне.

Дощ, який до того лише кволо дріботів, скроплюючи пилюку, зненацька посилився. Він нервово забарабанив по даху й поспішив наповнити дорожні ями брудною водою.

– Піду я, – випроставшись, сказав Василь. – А то ще через мене змокнеш і, не доведи Господи, захворієш.

– Не біда, – уперто махнула рукою Марійка. – Ти один з тих небагатьох, заради яких не шкода і змокнути.

Василь укотре проказав «дякую» і, забравши рукавом павутиння, устромив ключ до замкової шпарини.

– Твої – у батьківській хаті, – гукнула навздогін Марійка. – Ти ж знаєш.

Василь поспішно кивнув. Насправді він і гадки не мав, де зараз Інна з донькою. Але оскільки йому до в’язниці ніхто не писав, то й не сподівався, що вони тут на нього чекатимуть.

Двері довго пручалися, не бажаючи впускати забутого господаря. Та неохоче таки піддалися його силі, а тоді провели Василя до передпокою роздратованим скрипом. Виставлене в рядок біля радіатора взуття рясно запорошило пилом. На вішаку – лише дощовик і старе батькове пальто, яке свого часу не влізло до жодної із шаф.

Нахилившись, Василь роззувся. Поставив стоптані черевики поряд з іншим взуттям. Розправив плечі. Ліве одразу відізвалося тупим болем, невчасно нагадавши про стару травму. Чоловік потягнувся рукою до вимикача. Лампа в коридорі блимнула – і тут же згасла. Електрики не було в усьому домі. Лише холод і запах плісняви, яка міцно в’їлася в стіни.

Василь кинув у куток закурений дорожнім пилом рюкзак і відчинив вікно. Чорні хмари набубнявіли, розпливлися небом і нависли над занедбаним городом. Десь далеко глухо загриміло. Здавалося, ніби тужливо зітхав хтось невидимий, проте надмогутній. Наближалася перша весняна гроза. «Добре, що не на голі дерева, – повторив Василь материні слова. Вона вірила в народні прикмети й безпомилково вгадувала за ними погоду. – Інакше бути голоду».

Переконавшись, що не світиться лише в нього, чоловік попрямував до спальні. Ліжка не розстеляв. Умостився на застеленому старим простирадлом матраці, поклавши під голову скручену куртку. Заплющив очі, але заснути не міг. Нерухомо лежав і слухав мелодію грози, прокручуючи в голові назви міст, які колись мріяв відвідати. Згадував молодість, не обтяжену ні сумнівами, ні безсонням.

Заснув він лише під ранок, коли припинила голосити негода. Випровадивши непрохану гостю, природа затаїлася й спочивала. Василь спав тяжким довгим сном. Бачив уві сні смагляве дівоче личко.

– А земля справді кругла? – запитувала вона, усміхаючись самими лише кутиками губ.

Василь прокинувся виснажений, із болями в суглобах. Здавалося, ніби він цілу ніч тяжко працював. Підвівся, розім’яв м’язи. Виконав гімнастичні вправи з якогось старого освітянського журналу, які повторював кожен день протягом останніх років. Це допомагало йому зайняти чимось тіло та відволікати думки, щоб не збожеволіти…

Василь вийшов на пошарпане нічною негодою подвір’я, відшукав біля ґанку старого деркача, позамітав двір, підлатав фанерою діру в паркані, забив у нього кілька нових дощок. Потім заліз на горище та полагодив електрику. Спустив на землю круглий стіл, який раніше завжди стояв перед хатою.

Влітку за цим столом збиралася родина та гості. Інна мала багато друзів, а Василя незнайомі люди нервували. І хоча він радо приймав гостей, проте ще дужче радів, коли вони починали збиратися додому. «Вовкулака, – обурювалася теща. – Вродилося вже таке дике. Весь у батька. Що не кажіть, а яблуко від яблуні недалеко падає». Якби ж вона тільки знала, що зять вважав її слова за комплімент.

Завершивши наводити лад на подвір’ї, Василь взявся згрібати сухе листя. Рослини під ним були слабкі, із витягнутими жовтими пагінцями. Попри всі перешкоди, вони відчайдушно пнулися вгору, до весняного лагідного сонця. Чоловік усміхнувся, пригадуючи свою двоюрідну прабабцю з Верховини. Старенька хоч і підсліпувата була, та й сили обробляти город не мала, але все одно щовесни кидала в землю насіння. Майже навпомацки. На пропозиції сусідів допомогти тільки відмахувалась рукою: «Не треба! Попораю все сама. Що захоче, те й проросте. А розніжених слабаків я не вирощую».