Олена Волинська: Повелителька ліхтарів

Якось Василь запитав у дошки про своє майбутнє. Й отримав дивну відповідь: «Роздвоєне серце». Чоловік і досі не знав: то були витівки товариша чи стрілка на дошці рухалася без допомоги хлопця. Та щось таки справдилося. Його все життя переслідувала роздвоєність. Наче караючи за ті дитячі забави, доля вперто краяла душу Василя навпіл.

Біля пагорбка, де раніше било джерело, а тепер вростала в землю невеличка криниця, Василь зупинився. До власного будинку звідси – як рукою подати. От тільки як йому змусити себе йти далі?

Давно не фарбована хвіртка зустріла господаря пронизливим скрипом. На подвір’ї було порожньо й незатишно. З-під прілого листя пробивалися першоцвіти, на дереві виднілися зморщені посохлі грушки, а тин завзято оповив дикий в’юнок.

Василь наблизився до дверей із потрісканою від морозів фарбою. У кількох місцях їх затягнуло прозорим павутинням. Пил осів на дошках нерівними смугами. Замкова шпарина подекуди заіржавіла, по ній розлилися темно-коричневі плями. Іржею було покрито ще й цвяхи на бокових стінах, на яких влітку Інна вішала горщики з різнокольоровими «калачиками». Так у народі називали пеларгонію. Навкруги тихо, порожньо. Чи зазирав сюди останнім часом хоч хтось, окрім примар минулого?

Чоловік смикнув зачинені двері й глухо засміявся. Хіба можна було очікувати чогось іншого? Сів на потрісканому оббитому порозі, дістав із кишені цигарки. Довгі нерівні тріщини на асфальті здавалися такими схожими на лінії долі з його долоні. З роками їх ставало все більше. А може, це була лише зорова омана? Василь десь читав, що саме таке вертикальне пересічення та рівний вигин ліній символізували довгу дорогу. Та чи можливе з тієї дороги повернення?

На веранді сусідського будинку ввімкнули світло. Чи Марійка Литвиненко й досі там живе? Донька давно хотіла переманити їх із Борисом за кордон, а ті все вагалися. «Приросли ми до цього місця, обжилися. Тут рідний кожен куток, кожна билинка. Що ми робитимемо в тій спекотній Італії?»

Щоправда, в останній рік свого життя Борис передумав і почав наполегливо агітувати Марійку за переїзд: «Що нас тут тримає, окрім землі та звичок? Якщо я вирішу продати фермерське господарство, на нього відразу знайдуться покупці. Усіх грошей не заробиш. А старість уже не за горами. Станемо немічні – хто нас тоді догляне?»

Дружина ніби й погоджувалася з його аргументами. Але все відкладала рішення на потім. А тепер, коли Бориса не стало, чи були в неї причини зволікати?

Рипнули двері. На сходи вийшла жінка в довгому халаті та громіздкій червоній хустці, зав’язаній на голові, наче тюрбан. Вихлюпнула на город воду з миски і зупинилася. Тоді випрямилась, розтерла рукою занімілу поясницю та повернулася до Василя. Жінка підняла руку до очей, роздивляючись незнайомця.

– Та я це! Я, – махнувши рукою, усміхнувся чоловік. – Василь Коваленко. Привіт, Марійко!

– Василь! – радо зойкнула вона й за звичкою вхопилася рукою за шию. Деякі речі ніколи не змінюються. – Повернувся?

– Повернувся, – він дивився на сусідку та відчував, що у грудях теплішає. Поволі зникав смуток. – А ти думала, я втік?

– Ні, – відповіла вона, тамуючи сміх. – Таке скажеш. Ти надто слухняний для подібних вибриків. І давно ти тут?

– Щойно з електрички. Але зачинено…

– Зараз принесу ключі.

Жінка забігла до будинку й за мить повернулася зі зв’язкою. Зняла потрібний ключ і, перехилившись через паркан, подала його сусіду.

Василь усміхнувся. Від Марійки пахло корицею та солоними огірками.

– Дякую!

– За будинком я наглядала. Можеш не хвилюватися.

– Дякую тобі! За все. Я отримував твої передачі.

– Пусте. За таке не дякують.

Запанувала тиша. Кілька хвилин вони разом слухали музику дощу.

– Часто їздиш до Валі? – поквапився змінити тему Василь.

– Часто, – усміхнулася Марійка. – Підростають онуки. Такі непосиди! Їм потрібна бабуся, а не нянька. Засмагаю з ними на пляжах Мессіни, бавлюся. А вони вчать мене італійської мови. Такі тямущі! Я ж зовсім у тій мові не петраю.

– Колись вивчиш.

– Не хочу. Вони молоді, їм вона потрібна. А мені що? Дбатиму лише про те, щоб діти не забули рідної.

Василь схвально кивнув.

– Коли я їду до Італії, у мене оселяється хтось із Ольжиних дітей, – пояснила Марійка. – Боюся залишати дім без нагляду. Полохливою я стала на схилі літ. Щойно темніє на вулиці, одразу замикаюся. Відтоді як…

Жінці не було потреби продовжувати, адже Василь усе зрозумів.