Пауло Коельйо - Диявол і панна Прім

В очах Шанталі було повно сліз. Та все ж вона ще мала сили тримати себе в руках:

– Навіщо ви це робите? І чому саме з моїм селом?

– Мені немає діла ні до вас, ні до вашого села. Думаю я тільки про себе: історія однієї людини – це історія всіх людей. Я хочу знати, чи ми добрі, чи лихі. Якщо ми добрі, то Бог справедливий; Він пробачить мене за все, що я зробив, за зло, якого я бажав своїм смертельним ворогам, за хибні рішення в найважливіші моменти життя, за ту пропозицію, яку ви оце тепер від мене чуєте, – бо то Він штовхав мене на сторону пітьми. А якщо ми лихі, тоді дозволено все, тоді в мене не було хибних рішень, тоді ми всі від початку приречені й майже не має значення, що ми робимо в цьому житті, бо спасіння перебуває поза засягом думок і вчинків людської істоти.

Перед тим як відпустити Шанталь, він додав:

– Ви можете не приставати на співпрацю зі мною. У такому разі я сам поширю вістку, що давав вам нагоду всім допомогти, але ви відмовилися, а моя пропозиція пролунає тоді від мене самого. І якщо вони надумають-таки когось занапастити, жертвою цілком імовірно станете ви.

У Віскосі людність швидко звикла до того, що поробляв чужинець: прокидався він рано, сніданок запивав кавою, на прогулянку йшов у гори, не звертаючи уваги на дощ, який почався був на другий день після його приїзду до села й усе ніяк не вщухав, а навпаки – незабаром перейшов у сніговицю, з рідкісними перервами без опадів. Обідати цей чоловік ніколи не обідав, а повернувшись назад десь посеред дня, замикався у своєму номері, як усі гадали – щоб поспати.

Зі смерком він знову виходив на прогулянку, тепер уже по сільських околицях. До ресторану завжди заходив першим, страви умів замовляти найвишуканіші, не збиваний з пантелику цінами, вино вибирав завжди найкраще – хоч не конче йшлося про найдорожче, – викурював цигарку й переходив до генделика, де вже потоваришував із частиною завсідників і завсідниць.

Залюбки слухав різні історії з місцевого життя про попередні покоління віскосян (за переказами, у давнину то було значно більше поселення, ніж сьогодні, як про те свідчили руїни будинків по краях його теперішніх трьох вулиць), про звичаї та забобони, невіддільні від селянського життя, про різні нововведення в рільництві та випасі тварин.

Коли ж розмова переходила на його власну особу, він суперечив у розповідях сам собі: іноді говорив, що колись працював моряком, а іноді згадував великі підприємства з виробництва зброї, якими начебто керував, або ж іще час, коли він усе на світі покинув і пішов богошукачем до монастиря.

Виходячи з генделика, відвідувачі сперечалися, чи він правду каже, чи бреше. Війт тримався думки, що людина в житті може бути багато ким, хоча віскосяни завжди знали свою майбутню долю від самого дитинства; парох із ним не погоджувався й убачав у новоприбульцеві людину розгублену, спантеличену, яка намагається знайти себе.

Тільки одного були певні всі без винятку, а саме – що він пробуде в селі всього сім днів; власниця готелика розповіла, як застала його, коли він телефонував до столичного летовища, підтверджуючи свій виліт – хоч як це дивно – до Африки, а не до Південної Америки. Одразу по цій розмові він витяг із кишені паку грошей, щоб розплатитися за номер і за харчування, не тільки вже спожите, а й майбутнє, хоча вона запевняла, що має до нього довіру. У відповідь на наполягання чужинця жінка запропонувала йому скористатися кредитною карткою, як це зазвичай робили гості; у такому разі він мав би готівку на випадок якихось непередбачених обставин, що могли б виникнути в подальшій його подорожі. Вона хотіла докинути: «Може, в Африці не приймають кредитних карток», – але було б нечемно показати, що вона підслухала його розмову, або ствердити, що одні континенти розвинутіші за інші.

За турботу чужинець подякував, але ввічливо відмовився.

Три наступні вечори поспіль він фундував – знову ж готівкою – по чарці, келиху чи кухлю для всіх присутніх. Такого в Віскосі ще ніколи не траплялося, тож усі суперечності в його розповідях були забуті й він постав в очах загалу щедрим і неупередженим другом, ладним ставитися до селян так, наче вони рівня мешканцям і мешканкам великих міст.

Тема обговорень тепер змінилася: із закриттям генделика частина з-поміж пізніх відвідувачів приставала на думку війта, твердячи, що новоприбулець – то битий жак, який уміє цінувати вартість щирої дружби; інші ж запевняли, що правду каже парох, бо він краще розуміється на людських душах, а тому село має справу з чоловіком неприкаяним, який прагне знайти нових друзів і новий погляд на життя. Хай там як, та був із нього свій хлоп, і віскосяни були певні, що тужитимуть за ним, коли прийде час прощатися, тобто наступного понеділка.