Пауло Коельйо - Диявол і панна Прім

Окрім усього іншого, його вирізняла ще й скромність, яку всі помітили на підставі однієї важливої деталі: подорожні, головно самотні, завжди намагалися заходити в довгі бесіди з Шанталлю Прім, буфетницею в генделику, – чи вже в надії на швидкоплинний зв’язок, чи на що там іще. Однак цей чоловік звертався до неї лише тоді, коли замовляв напої, й ніколи не пас її звабницьким або розпусним поглядом.

Три ночі поспіль після зустрічі над потічком Шанталь майже не могла стулити очей. Вітровій – то слабший, то дужчий – стрясав металеві жалюзі зі страхітливим грюкотом. Вона раз у раз прокидалася мокра від поту, дарма що опалення вночі не вмикала – через дорожнечу електрики.

Першої ночі вона зіткнулася з присутністю Добра. Одна страшна мара зміняла іншу – й жодна не залишалася в пам’яті, – а в перервах вона молилася, благаючи Господа про допомогу. Ані на мить у її голові не зблиснула думка розповісти про почуте, стати вісницею гріха та смерти.

У певний момент їй спало на гадку, що до Господа дуже далеко й він її не почує, тож вона почала молитися своїй бабусі, уже давненько померлій, яка її й виростила була, бо мати не пережила пологів. Вона щосили чіплялася за переконання, що Зло тут уже пройшло раніше й забралося геть назавжди.

Попри всі свої особисті клопоти, Шанталь знала, що живе серед чесних односельців і односельчанок, які сумлінно виконували свої обов’язки й простували життям із гордо піднесеною головою, за що мали пошану в усій околиці. Але так було не завжди: упродовж понад двох століть у Віскосі мешкала всяка людська покидь, чого ніхто не соромився визнавати, пояснюючи, що то був наслідок прокляття, насланого кельтами після поразки від римлян.

Аж нарешті мовчання та сила духу одного-єдиного чоловіка – він-бо не вірив у прокляття, а тільки в благословення – стали порятунком для його народу. Шанталь, слухаючи грюкіт металевих жалюзі, пригадувала собі бабусин голос, коли та розповідала їй про те, що сталося.

«Багато років тому один відлюдник – пізніше він уславиться як святий Савен – жив в одній із навколишніх печер. Під ту пору Віскос був тільки прикордонним висілком, де таборилися розбишаки-утікачі, контрабандисти, повії, пройдисвіти в пошуках спільників, зарізяки в перервах між душогубствами. Найгірший із-посеред них був один араб на ймення Агаб, що тримав у кулаку виселок і навколишні землі та дер останню шкуру з рільників, які ще й далі пробували жити по-чесному.

Одного дня Савен виліз зі своєї печери, спустився з гори, прийшов до Агаба додому й попросився переночувати. Того аж сміх узяв: “Хіба ти не знаєш, що я зарізяка, що я вже стільком на своїй землі голови повідтинав, а твоє життя для мене пса варте?”

“Знаю, – відповів Савен. – Але я маю досить животіння в отій своїй печері. Мені б бодай один разочок заночувати тут”.

Агабові була відома слава, що її мав святий, не менша від його власної, – і йому це муляло, бо він в усьому хотів бути неподільним володарем, а тут випадало рівнятися з таким миршавцем. Тож він поклав собі тієї ж таки ночі вбити свого гостя, щоб усім показати, хто є єдиним і справжнім паном над цією місциною.

Вони трохи поговорили. Слова святого зачепили Агаба, але чоловік він був сторожкий і в Добро більше не вірив. Він показав Савенові місце, де лягти, й заходився застрашливо гострити свого ножа. Савен на якусь часинку спинив на ньому погляд, а тоді заплющив очі й заснув.

Ножа Агаб гострив цілу ніч. Уранці ж, коли Савен прокинувся, то побачив його побіля себе в сльозах.

“Ти не мав страху переді мною й не став мене судити. Уперше в моєму житті хтось провів ніч коло мене в добрій вірі, що я можу бути чесним чоловіком, можу дати притулок нужденним. Коли ти повірив, що я можу чинити праведно, я так і вчинив”.

Після цього Агаб поклав край своєму розбишацькому життю й заходився дбати про околицю. Саме тоді Віскос перестав бути прикордонним висілком, утечищем для всілякої потолочі, й розрісся в неабияке торгове містечко на кордоні двох країн.

Отак воно було».

Шанталь розридалася, дякуючи бабусі за пригадку про цю історію. Навколо неї добрий люд, якому можна довіряти. Поки вона намагалася знову заснути, у її голові зблиснула думка, а чи не розголосити почуту від чужинця пропозицію, просто щоб побачити спантеличення на його обличчі, коли віскосяни виганятимуть його зі свого села.

Наступного дня її здивувало, що він вийшов з ресторану, скориставшись заднім виходом готелю, подався до генделика (що правив водночас за стійку реєстрації та крамничку місцевої консервації) і почав заводити розмови з присутніми там відвідувачами, наче перший-ліпший турист, удаючи зацікавлення геть безглуздими темами, як-от способами стриження овець чи рецептом приготування вудженини. Віскосянам подобалося думати, що всякого приїжджого приємно вражає їхній здоровий і природний триб життя, тож вони все товкли й товкли – безперестанку й дедалі багатослівніше – свої незмінні теревені про те, як добре живеться у відриві від сучасної цивілізації, хоча кожен із них у глибині серця прагнув бути десь далеко-далеко звідси, поміж автівок, що забруднюють повітря, та у кварталах, де небезпечно ходити, просто через те, що в очах селюків великі міста мають невідпорну притягальну силу.