Пауло Коельйо - Диявол і панна Прім

То була не перша і – на жаль – не остання в її житті спроба зваблення в такому незграбному виконанні. Бентежила її лише кількість пропонованого золота; вона ніколи б не подумала, що варта аж стільки, й це їй подобалося, хоча водночас наганяло страх.

– Я не вчорашня, щоб вірити всяким обіцянкам, – відповіла вона, намагаючись виграти час.

– Але завжди вірили й надалі вірите.

– А от і неправда ваша; я знаю, що живу в раю, я читала Біблію й не повторю Євиної помилки – не вдовольнятися тим, що маєш.

Звісна річ, вона лукавила, і насправді її вже починала непокоїти можливість, що чужинець знеохотиться й піде собі геть. Адже то вона сама й розставила була тенета, влаштувавши зустріч у лісі; місце, де сісти з книжкою, було обране зі стратегічним розрахунком, так, щоб він проходив повз нього дорогою назад і мав з ким заговорити, ану ж як буде нагода почути ще одну обіцянку, кілька днів помріяти про можливе нове кохання та про подорож в один кінець, ген далеко від цієї долини, де їй судилося народитися. Її серце вже не раз зазнало було ран, але вона все ще сподівалася зустріти свого справжнього судженого. Спершу вона марнувала була нагоду за нагодою, бо думала, що кращий залицяльник ще чекає на неї попереду, але тепер почала гостро відчувати неочікувану швидкоплинність часу й була ладна полишити Віскос із першим-ліпшим, хто забрав би її з собою, навіть геть їй немилим. Поза всяким сумнівом, вона навчилася б його кохати, адже й кохання – то тільки справа часу.

– Ось саме це я й хочу знати, чи ми живемо в раю, чи в пеклі, – перервав чоловік плин її думок.

Що ж, її хитрощі спрацьовували.

– У раю. Але хто довго живе в досконалому місці, тому насамкінець робиться нудно.

Першу приманку кинуто. Іншими словами це означало: «Ось я тут, нічия, мене можна взяти». Його наступне запитання мало б бути: «Як оце вам?»

– Як оце вам? – поцікавився чужинець.

Тепер годилося вважати на себе, нахрапом лізти не варт, щоб його, бува, не відлякати.

– Сама не знаю. Іноді мені здається, що так, а іноді я відчуваю, що жити мені судилося тут і десь далеко від Віскоса я пропаду.

Наступний крок: продемонструвати байдужість.

– Що ж, коли ви нічого не хочете мені розповісти про золото, яке показали, то я дякую вам за прогулянку й піду сяду над потічком далі читати. Спасибі.

– Хвилиночку!

Чоловік заковтнув наживку.

– Звичайно ж, я вам поясню історію з золотом – бо для чого б інакше я вас сюди приводив?

Секс, гроші, влада, обіцянки. Але Шанталь зобразила на обличчі очікування якогось нечуваного одкровення; диваки з цих чоловіків, їм так подобається відчувати власну вищість, вони навіть гадки не припускають, що в більшості випадків їхню поведінку дуже легко передбачити.

– Ви маєте вигляд чоловіка з великим життєвим досвідом, від вас я можу почути багато корисного.

Саме так. Злегка попустити волосінь, кілька слів похвали, щоб не злякати здобич, – правило першорядної ваги.

– Однак ви маєте препогану звичку не відповідати на пряме запитання, а замість того читати довгі проповіді про обіцянки чи про те, як слід поводитися в житті. Послухала б я вас залюбки, от тільки спершу хочу почути відповіді на ті питання, що від початку поставила: хто ви такий? І що ви тут робите?

Чужинець відірвав погляд від гір і спрямував його на дівчину, що стояла перед ним. Він уже багато років працював з людськими істотами всякого штибу й знав – майже напевно – які думки мають крутитися в її голові. Ясна річ, вона вважає, що він показав їй золото, прагнучи вразити своїм багатством, подібно до того, як вона сама тепер намагалася його вразити своєю молодістю та байдужістю.

– Хто я такий? Скажімо так: я чоловік у пошуках певного типу істини, й то вже довгенько; у теорії мені вдалося її знайти, але на практиці я ще ніколи цього не випробовував.

– Істини якого саме типу?

– Про людське єство. Мені відкрилося, що, маючи нагоду піддатися спокусі, ми рано чи пізно їй неминуче піддамося. Нехай по-різному, за різних обставин, але всі люди на землі хиляться до Зла.

– Я гадаю…

– Що ви гадаєте, не має значення, і що я гадаю або в що ми хочемо вірити – так само; просто треба з’ясувати, чи моя теорія слушна. Ви хочете знати, що я за один? Я дуже багатий і дуже відомий підприємець, керував тисячами працівників, був жорстоким у разі потреби й добрим, коли мені здавалося, що так буде краще. У житті я зазнав такого, що іншим і вві сні не могло б наверзтися, я не знав меж у пошуках насолоди та в пошуках пізнання. Я спізнав рай, коли начебто безнадійно зав’яз у пеклі буднів і родинного життя; я спізнав пекло, коли отримав змогу насолоджуватися раєм і цілковитою свободою. Ось що я за один – чоловік, який усе своє життя був і добрим, і злим, чи не найкраща кандидатура, щоб дати відповідь на моє питання про людське єство, – й саме тому я тепер тут. І я знаю, яке буде ваше наступне запитання до мене.