Пауло Коельйо - Диявол і панна Прім

Виклик не чекає. Життя не озирається назад. Одного тижня цілком вистачає, щоб ми наважилися прийняти чи не прийняти власну долю.

Ось уже майже п’ятнадцять років баба Берта щодня виходить сидіти перед дверима своєї хати. Мешканцям Віско́са відомо, що в стареньких є така заведенція: вони тужать за минулим і за молодими літами, спостерігають за світом, до якого вже не належать, шукають, про що б побалакати з сусідами.

Але в Берти на те була своя причина. І її чекання закінчилося того ранку, коли вона побачила, як чужинець виходить нагору вузьким укосом і поволі суне в напрямку єдиного на все село готелика. Він був не такий, як вона його стільки разів уявляла; одежу мав приношену, волосся довше, ніж зазвичай буває, і обличчя неголене.

Але мав він при собі товариство – гаспида.

«Правду каже мій чоловік, – промовила вона до себе самої. – Якби мене тут не було, ніхто б нічого не помітив».

Угадувати чужий вік вона не вміла, тож оцінила його десь між сорока та п’ятдесятьма роками. «Молодий», – подумалося їй формулою, зміст якої доходить тільки до старих. Вона замислилася, на як довго він залишиться, але до жодного висновку не прийшла; мабуть, ненадовго, бо при собі він мав тільки маленького наплічника. Найімовірніше, він тільки переночує й рушить собі далі, куди – вона не знала й її це не обходило.

Та всі ті роки, що вона їх просиділа перед дверима своєї хати, чекаючи на його прихід, не минули марно, бо вона навчилася цінувати красу гір, якої раніше не помічала просто з тієї причини, що тут народилася й до краєвиду була звикла.

Як можна було передбачити, він зайшов до готелика. Берта поміркувала, чи не варто піти погомоніти з панотцем з приводу цієї небажаної присутности, – але ж він не схоче її слухати й назве це все старечими витребеньками.

Що ж, лишалося побачити подальший хід подій. Дияволові не треба часу, щоб нашкодити, – як і буревіям, смерчам чи сніговинам, що одним махом знищують двохсотрічні дерева. Раптом їй стало ясно, що просте знання про прихід Зла до села Віскос, оце тільки-но доконаний, нічого не міняє посутньо; адже гаспидське плем’я повсякчас з’являється та йде собі геть, і його присутність не конче мусить на щось впливати. Воно повсякчас мандрує світом, іноді тільки для того, аби знати, що ж у ньому діється, а іноді воно випробовує чиюсь душу, але воно нестатечне й перескакує з одного на інше геть безпричинно, просто заради втіхи від добрячої борні. На Бертину думку, Віскос не мав нічого цікавого чи особливого, здатного привернути до себе чиюсь увагу довше, ніж на один день, – а що вже казати про таке велике й обтяжене справами цабе, як посланець пітьми.

Вона спробувала була зосередитися на чомусь іншому, але образ чужинця не виходив їй із голови. На небо, перед тим осонцене, почали набігати хмари.

«Це річ звичайна в цю пору року», – подумалося їй. Жодного зв’язку з приходом чужинця, чистий збіг обставин.

Тоді вдалині почувся грім, і не один раз, а чотири поспіль. З одного боку, це означало наближення дощу; з другого боку, якщо дати віру сільським переказам, цей гуркіт можна було витлумачити як голос Бога, розгніваного на місцеву людність, збайдужілу до Його присутности.

«Можливо, мені треба щось зробити. Адже те, на що я чекала, оце щойно прийшло».

Кілька хвилин вона придивлялася й прислухалася до всього, що відбувалося навколо; хмари насували й насували на село, але гуркоту більше не було чути. Як колишня добра католичка, вона не вірила в перекази та забобони, передусім у місцеві, віскоські, закорінені у світогляді давньої кельтської людности, яка тут жила в бозна-колишню давнину.

«Грім – це просто природне явище. Якби Бог хотів звернутися до людей, він би не вдавався до таких повідомлень наздогад».

Вона задумалася над цим і знову почула громовий гуркіт, цього разу набагато ближчий. Берта підвелася й занесла стільця всередину, поки дощ іще не вперіщив, – але серце їй тепер стислося від переляку, якого вона не могла зрозуміти.

«Що ж його робити?»

Їй ізнову захотілося, щоб чужинець зразу ж і рушив далі; вона була застара, аби допомогти собі самій, своєму селу чи – й це головне – Господові Всемогутньому, бо той, якби потребував допомоги, напевно вибрав би когось молодшого. Усе це насправді була чиста маячня; просто її чоловік ізнічев’я вигадував усяку всячину для розваги, щоб швидше минав час.

Але в тому, що її очі бачили гаспида, вона не сумнівалася анітрішечки.