Пауло Коельйо - Диявол і панна Прім

– Мене звати Шанталь. Увечері я працюю в готелику, де ви зупинилися, і мені було дивно, що ви не прийшли на вечерю, адже готель заробляє не лише на винайманні номерів, а на всьому тому, що гості споживають. Ви Карлос, аргентинець, мешкаєте на вулиці Колумбійській; це вже всім у селі відомо, бо всякий приїжджий до нас не в мисливський сезон неодмінно привертає до себе загальну цікавість. Років нашому гостеві десь із п’ятдесят, волосся в нього шпакувате, а погляд – досвідченої людини. За бажання щось мені показати я вам дякую, але віскоські краєвиди я знаю з усіх сторін і під усіма можливими й неможливими кутами зору; може, краще було б, якби певні місця, що ви таких ніколи не бачили, вам показала я, але мені чомусь здається, що вам буде ніколи.

– Років мені п’ятдесят два, і звати мене не Карлосом, усі відомості у формулярі – вигадка.

Шанталь не здобулася на жодне слово у відповідь. Тим часом чужинець вів далі:

– І показати я вам хочу не Віскос, а щось таке, чого ви ніколи не бачили.

Вона вже начиталася була історій про дівчат, які йдуть із чужим чоловіком в лісові хащі й потім безслідно зникають. На якусь хвильку їй зробилося лячно, але на зміну лякові невдовзі прийшов потяг до пригоди – адже, урешті-решт, цей чоловік не наважиться їй нічого зробити, було ж бо сказано, що все село знає про його присутність тут, хоч би навіть відомості у формулярі не відповідали дійсності.

– Хто ви такий? – запитала вона. – Якщо оце тепер ви мені кажете правду, то вам же ясно, що я можу виказати вас поліції за надання фальшивих даних про себе?

– Я обіцяю, що відповім на всі ваші запитання, але перед тим ви маєте піти зі мною, бо я хочу вам щось показати. Іти туди – якихось п’ять хвилин.

Шанталь згорнула книжку, глибоко вдихнула й видихнула повітря та мовчки проказала молитву; у її душі збудження поєднувалося з острахом. Потім вона підвелася й пішла за чужинцем, певна того, що на неї чекає вже не перший і не другий у її житті крах сподівань, бо починалося воно завжди як багатонадійна зустріч, та одразу ж оберталося маревом недосяжного кохання.

Дійшовши до роздвоєної на кінці кам’яної брили, чоловік указав пальцем на свіжоперекопану землю й попросив перевірити, що там зарито.

– Я собі руки забрудню, – не погоджувалася вона. – Та й одежу повимазую в землю.

Чоловік відламав гілляку й подав її дівчині, щоб та мала чим копати. Хоча така його поведінка здалася їй чудною, дівчина погодилася зробити загадане.

За якихось п’ять хвилин перед її очима лежав забруднений жовтий зливок.

– Це схоже на золото, – сказала вона.

– То й є золото, причому моє. Будь ласка, засипте його знову землею.

Вона вчинила як сказано. Чоловік повів її до другої схованки. Вона знову взялася рити, й цього разу її здивувала кількість золота, що відкрилася її очам.

– Це теж золото. Воно так само моє, – пояснив чужинець.

Шанталь уже лагодилася знову засипати яму землею, однак він попросив її залишити все, як є. Він сів на одну з навколишніх каменюк, закурив цигарку й задивився на крайнебо.

– Навіщо ви мені це показали?

Він не озвався.

– І хто ж ви, врешті, такий? Що робите тут? І чому ви мені це показали, адже я можу всім розповісти про ваші схованки на цій горі?

– Забагато питань водночас, – відповів чужинець, не відриваючи погляду від гір, ніби дівчини не було поряд. – А от розповісти іншим – це саме те, чого я від вас чекаю.

– Ви мені обіцяли були відповісти на всі мої запитання, якщо я піду з вами.

– Перш за все, не вірте обіцянкам. У світі їх повно: багатство, вічне спасіння, кохання до скону. Деяким людям здається, що вони можуть обіцяти що завгодно, інші вірять у що завгодно, аби тільки воно їм заповідало краще майбуття, до цих других, слід гадати, належите й ви. Роздавачі обіцянок-цяцянок заганяють себе в безсилля та розпач; і те саме стається з тими, хто хапається за розсипані перед ними обіцянки.

Він занадто все ускладнював; говорив про власне життя, про ту ніч, яка змінила його долю, про брехні, яким треба було вірити, адже прийняти дійсність не було жодної змоги. Він мав би натомість говорити мовою, зрозумілою для цієї дівчини.

А втім, Шанталь розуміла майже все. Як усякому старшому чоловікові, думки йому крутилися лише навколо того, як би покохатися з котроюсь молодухою. Як усякій людині, йому здавалося, що за гроші можна купити що завгодно. Як усі приїжджі, він був певен, що дівчата з забитого села аж настільки простакуваті, що ладні пристати на кожен шанс, чи вже реальний, чи уявний, аби тільки для них вимальовувалася хоч якась можливість видістатися у світ широкий.