Пауло Коельйо - Диявол і панна Прім

Однак щоразу, коли з’являвся новий приїжджий, вони на словах – і тільки на словах – вихвалялися своїм життям у втраченому раю, переконуючи себе самих, яке це чудо – народитися тут, і геть-чисто забуваючи про те, що дотепер жоден із готельних пожильців не виявив бажання все покинути й переселитися до Віскоса.

Вечір минав у жвавій бесіді, за винятком того моменту, коли чужинець зробив одну геть недоречну заввагу:

– Як добре ви тут умієте виховувати дітей. На відміну від інших місць, де я бував, уранці ніколи не чути їхнього крику.

На секунду запала ніякова мовчанка – адже дітей у Віскосі не було, – аж хтось додумався запитати, як йому сподобалася щойно спожита страва місцевої кухні, й розмова поточилася далі нормальним трибом, раз у раз повертаючись до теми принад сільського життя та вад великого міста.

Із бігом часу Шанталь робилася дедалі неспокійнішою, боячись, що він попросить розповісти про їхню зустріч у лісі. Та чужинець в її бік навіть і не позирав, а слово до неї промовив тільки раз, коли замовив – і оплатив готівкою – по напою для всіх присутніх.

Після того як відвідувачі розійшлися, а чужинець повернувся до свого номера, вона закурила цигарку, витягнуту з кимось забутої на столі пачки, й сказала власниці готелика, що поприбирає аж уранці, бо почувається геть замореною по майже безсонній ночі. Власниця погодилася, Шанталь прихопила свою куртку й вийшла на холодне нічне повітря.

До її помешкання було заледве дві хвилини ходу; на дощ, що мочив їй обличчя, вона не звертала уваги, а подумки намагалася переконати себе, що все це просто божевільна вигадка, шибеницький гумор, за допомогою якого цей чужинець сподівався привернути її увагу до власної особи.

Тоді вона згадала про золото, яке бачила на власні очі.

А може, то й не золото. Однак вона була занадто стомлена, щоб міркувати, й, зайшовши до своєї кімнати, одразу ж скинула з себе одяг і пірнула під теплі укривала.

На другу ніч Шанталь зіткнулася з рівночасною присутністю Добра та Зла. Вона занурилася була в глибокий сон без якихось мар, але прокинулася, коли навіть година ще не минула. Надворі стояла цілковита тиша, ані вітер не колихав металевих жалюзі, ані нічні тварини не видавали жодних звуків – нічого-нічогісінько не служило знаком того, що вона й надалі перебуває у світі живих.

Вона підійшла до вікна й визирнула на безлюдну вулицю: там мжичило й тільки кволе світло готельної вивіски ледь-ледь осявало мряку, через що село мало ще понуріший вигляд, ніж зазвичай. Вона добре знала цю тишу забитого села, яка зовсім не пов’язана зі спокоєм і тихомир’ям, а просто означає, що говорити нема про що.

Її погляд поблукав у бік гір; їх не було видно, бо хмари стояли дуже низько, але вона пам’ятала, що десь там лежить закопаний у землю золотий зливок. Чи радше жовтий предмет, схожий формою на цеглинку, що його там залишив один чужинець. Він показав був їй це місце точнісінько, мало не благаючи, щоб вона викопала цей метал і забрала його собі.

Вона повернулася в ліжко, почала перевертатися з боку на бік, ще раз встала й пішла до лазнички, оглянула в дзеркалі своє голе тіло й занепокоїлася, що воно невдовзі втратить привабливість, знову лягла. Пожалкувала, що не прихопила з собою пачку цигарок, забуту на столі, – але її власник напевно по неї ще прийде, а давати приводи для недовіри вона не хотіла. Такі вже у Віскосі заведенції: напівпорожня пачка цигарок комусь належить, відірваний ґудзик від куртки слід зберігати, поки хтось не прийде й не запитає про нього, решту треба видавати до останнього грошика, а рахунок заокруглювати не вільно. Проклятуща місцина, де все є передбачуваним, усталеним, певним.

Відчувши, що заснути не вдасться, вона спробувала знову помолитися й подумати про свою бабусю, але думкою прикипіла до образочка в пам’яті: розрита ямка, брудний від землі метал, обламана гілляка в її руці, наче костур прочанки, готової рушити в дорогу. Кілька разів вона була задрімала, але щоразу прокидалася, й усе той самий образочок ніяк не виходив їй із голови.

Тільки-но за вікном з’явилися перші ознаки досвітку, вона одяглася й вийшла.

Хоча в селі, де вона жила, люди мають звичку вставати разом зі світанком, час на те ще не прийшов. Вона рушила порожньою вулицею, раз у раз оглядаючись, аби впевнитися, що чужинець за нею не стежить, але в імлі можна було щось побачити хіба на відстані лічених метрів. Коли-не-коли вона зупинялася, прислухаючись до можливих кроків позаду, – та чула тільки, як б’ється, неначе молот, її власне серце.