На короткому відрізку верхів’їв Західного Бугу місцевість різко переходить від лісостепу до зони Полісся, від Подільського плато до Верхньобузької низовини й прип’ятсько-пінських боліт. Західноволинські городища розміщені двома рядами по південному краю поліської зони. Північний ряд попередньої із розглянутих тут, прикарпатської групи, також видовжений із заходу на схід, відповідно, з північною межею лісостепу, що проходить по краю Подільського плато. Немає підстав вважати, що обидві смуги західноволинських укріплень територіально були повністю відокремлені одна від одної. Територіально верхньобузькі городища варто розглядати як єдину область. Землі в середній смузі між городищами не були нічийними, а належали до цієї області.
Коротко розглядаючи проблему охорони західних рубежів давньоруської держави на межі двох тисячоліть, то з археологічного боку варто зазначити, що наприкінці X – на початку XI ст. на всій південній частині її території запустіла майже третина більш ранніх укріплень. Водночас з’явилося майже півтори сотні нових. У першій половині XI ст. ці землі двічі (1018 та 1032 рр.) зазнавали вторгнень польського війська, що не могло не позначитися на долі деяких укріплень. Але вирішальний вплив мали внутрішні фактори. У зв’язку з адміністративною реформою Володимира Святославича, утворенням на племінних територіях волостей і призначенням до них великокнязівських намісників із професійними військовими загонами дружинників, поширенням нового апарату державної влади тощо, колишня племінна військово-адміністративна структура разом із мережею укріплених пунктів втратила своє значення. Повною мірою це стосується й етнічного прикордоння між західними та східними слов’янами. Будівництво нових центрів та опорних пунктів, причому, в місцях, де їх до цього не було, лише часткове використання більш раніших укріплень призвело до того, що більшість останніх втратила власні функції й припинила існування. Біля значної частини укріплень запустіли і поселення, жителі яких переселилися в місця, в яких були сприятливіші умови для задоволення господарських потреб. На території літописних волинян (щоправда, як і древлян) лишилося найбільше всього укріплень попереднього часу. Але на західноволинських землях наприкінці Х – ХІ ст. виникло й найбільше нових укріплень (Кучера, 1999, с. 127–134, 152–155).
Про північні кордони Волинської землі вже говорилося раніше в цьому розділі. До вже наведеної інформації варто додати лише те, що конкретизація розглянутих північних рубежів на правобережній ділянці «Руської землі» стала можливою внаслідок робіт білоруських науковців, передусім П. Ф. Лисенка (Лисенко, 1974; 1991). Апівнічні межі Київської землі можна схарактеризувати таким чином (Рис. 5). На Дніпровському Правобережжі вони пролягали водорозділом Прип’яті, Березини та Німану. Ці землі, заселені наприкінці І тис. н. е. літописними дреговичами, протягом тривалого періоду давньоруської історії перебували усфері безпосереднього політичного впливу Києва. Головне місто дреговичів Туров, розміщене в південній частині їхньог розселення, досить довго мало важливе місце в історії Київщини й зазвичай віддавалося у володіння старшому, після великого київського, князю. Так, зокрема, було за життя Ярослава Мудрого, коли в землі дреговичів володарював його старший син Ізяслав. Показово, що останній, перейшовши на великокнязівський стіл, взагалі не направив нового князя до Турова, а залишив його за собою. Неодноразові літописні повідомлення про туровських князів і Туровську волость в XII ст. свідчать про міцну залежність цієї землі від Києва. У літописному повідомленні 1142 р. чітко мовиться про неї як про частину Київщини. Туровська територія (Пінськ, Брягин) як частина київської розглядається і в інших випадках (1150, 1154, 1188 рр.). Лише приблизно з кінця 60-х років XII ст. зв’язки міст басейну Прип’яті з Києвом послаблюються, що було викликано політичним зміцненням Турова. Але варто відзначити, що в питанні виділення Туровщини в самостійне князівство в історичній літературі висловлюються різні думки.
Рис. 5. Київська земля у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)
Щільні зв’язки південно-західних районів розселення літописних дреговичів із Києвом на першому етапі історії давньоруської держави, а також постійне бажання київських князів до володіння (або хоча б власного домінантного впливу) цією територією на другому етапі, вагомо свідчать про те, що державне освоєння цих земель відбувалося не з Полоцька, а з Києва через Туров. Не поширювалася сюди на ранньому етапі й чернігівська данина. Претензії чернігівських князів на ці околичні володіння Київської землі й отримання їх в умовне (тимчасове) тримання свідчили не про належність міст Клечеськ і Случевськ чернігівським князям із ранніх часів, а про поступове феодальне захоплення їх у Києва. Із послабленням політичного положення «матері міст руських», столиця не могла втримувати всі ті землі, на котрі раніше поширювалися її суд і данина, а вірогідно, й зберігалося домінівне юридичне право володіння.
Читать дальше