Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Рис. 6. Чернігівська і Переяславська землі у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)

На північ від р. Ваблі містилася компактна територія Подесення, що не входила, згідно з даними середини XII ст., до територіального ядра Чернігівської землі. Путивль, котрий розташовувався у Посем’ї не входив до власне новгородської території. Кордони другої складової частини територіального ядра Чернігівської землі можна визначити таким чином: на заході – по р. Снов, включно з правобережною смугою зі Сновськом і Рочеськом; на півночі – по р. Вабля, північніше Стародуба й Синіна моста; на північному сході – по р. Судость, а на півдні – по Сейму та Десні. Східний кордон з’явився ще в другій половині IX ст. як межа «Руської землі», а північний в X – на початку XI ст.

Географічне розташування Новгород-Сіверська аналогічне розміщенню Стародуба – в прикордонній смузі «Руської землі», що свідчить начебто на користь початкового входження Новгорода до складу Сновської тисячі у XI ст. За археологічними матеріалами, все ж таки не можна прослідкувати аналогію зі Стародубом: найдавніші кургани околиць Стародуба дають матеріали, близькі до курганів Сновська, а поблизу Новгорода такі кургани не відомі. Щоправда, це може говорити лише про пізніше виникнення міста, що підкреслене і в самій його назві.

З огляду на ще північніші території, варто зазначити, що географічною назвою Вщизької волості було Подесення. Окрім Вщижа й Орміни, в Подесенні відомі Воробейна і Росусь. Характерним є розташування цієї території щодо етнічних земель радимичів і в’ятичів. Вона начебто поздовжує по правому берегу Десни стародубський клин Сновської тисячі між землями в’ятичів і радимичів, на півночі сусідами маючи смоленських кривичів, котрі вийшли у верхів’я Десни. А на схід від Подесення містилася так звана «Лісова земля» (між землями Новгорода-Сіверського та «В’ятичами»). Північну межу «Лісової землі» можна визначити користуючись літописними даними про кордони землі в’ятичів.

Під час розгляду літописних «В’ятичів» XII ст. впадає в око явна невідповідність цієї території з етнографічною областю самих в’ятичів, що була виявлена за археологічними матеріалами як VІІІ–Х, так і ХІ–ХІV ст.

Очевидні тут дві якісно різні території: племінна (на ХІ–ХІІІ ст. етнографічна) область й адміністративно-територіальна одиниця – частина політичної, державної території. За письмовими джерелами XII ст. не можна отримати достатньо чіткого уявлення про саму область розселення в’ятичів, оскільки в літопису згадуються лише в’ятичі Чернігівської землі. Про суздальських або ж рязанських в’ятичів, певно, лише здогадуватися за словами чернігівських князів про «наших в’ятичів», що може трактуватись як існування й «не наших» в’ятичів.

До того ж у межах Чернігівської землі назва «В’ятичі» в середині XII ст. збереглася лише за північною частиною племінної території. Південна частина їхніх земель хоча і зберегла вятичські етнографічні риси, «В’ятичами» в літописі не називалася. Північні кордони «В’ятичів» збігалися з межами Чернігівської землі. Східний кордон цієї землі за даними письмових джерел не встановлюється.

Територія радимичів була освоєна, мабуть, дещо раніше «В’ятичів». Північна частина їхньої землі відносилася до Смоленського князівства – м. Прупой (нині Славгород) на р. Сож був смоленським. На р. Піщані, що впадає в Сож поблизу Прупоя, відповідно до статті 984 р. «Повісті врем’яних літ», жили радимичі. На розглянутій території в Іпатіївському літописі згадується лише два міста – Гомій (нині Гомель) та Чичерськ (нині Чечерськ уГомельській обл. Білорусі) (Зайцев, 1975, с. 75, 80–81, 88–89, 98–104). Тож території, що нас цікавлять у цьому разі, на північному сході Чернігівської землі можна оконтурити приблизно на кордоні вищезгаданого літописного Подесення, південніше Вщижа, Брянська, Коралева і Крома.

Археология Украинской ССР. 1986. Т. З: Раннеславянский и древнерусский периоды. Киев.

Бородин Г. В., Моргунов Ю. Ю. 2003. К вопросу о переяславско-черниговском пограничье с кочевой степью в конце XI – середине XII вв. Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 79–89.

Довженок В. И. 1968. Сторожевые города на юге Киевской Руси. Славяне и Русь. Москва.

Довженок В. Л., Лінка Н. В. 1955. Розвідка давньоруських городищ на нижній Росі в 1949 р. Археологічні пам’ятки УРСР, 5, с. 151–156.