Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

В останній чверті І тис. н. е. слов’яни почали освоювати й північну зону Східної Європи, де представники різних їхніх угруповань почали «вклинюватися», передусім у слабо заселену межову зону між прибалтійсько-фінським і волзько-фінським етнічними масивами. Загалом у їхніх поховальних пам’ятках – сопках та довгих курганах – можна простежити тенденцію зміни дослов’янських традицій у цій обрядовості та металевому убранстві. Поширюється зведення городищ, матеріальна культура жителів котрих стає близькою до слов’янських культур південного узбережжя Балтії та одночасно відмінна від таких південних культур, як вищезгадані лука-райковецька та роменська.

Крайнім північним пунктом, образно розміщеним на вістрі слов’янського світу, котрий «вклинився» у тогочасне автохтонне фіно-угорське середовище, являлася Ладога. Цей пункт став першим значним контактним центром у слов’яно-скандинавських стосунках. Утворився своєрідний етнічний «казан», основними складовими якого стали новгородські словени, кривичі, чудь, меря і весь.

Тоді південні переселенці були лише одним із компонентів нової міжетнічної конфедерації, а не її своєрідним «локомотивом» у соціальному розвитку. Лише згодом ситуація почала змінюватися на користь тих, хто прийшов останнім – вихідців із півдня Східної Європи.

За літописними повідомленнями, з багатьох східнослов’янських племен на території України проживали такі: волиняни чи бужани (землі Західної Волині), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), древляни (Східна Волинь), поляни (Середнє Подніпров’я), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Нижнє Подніпров’я). У недатованій частині давньоруських літописів про це йдеться: «Словъне. пришедше съдоша по Днепру, и нарекошася Поляне, а друзии Деревляне. зане съдоша в лъсъхъ… а друзии же съдоша на Деснъ. и по Семи и по Сулъ. и наркошася Съверо. и тако разидеся Словенскъ языкъ тъмь же и прозвася Словеньская грамота». Надалі, коли розглядається організація східнослов’янського суспільства, наводять такі дані: «И по сеи братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ. а в Деревляхъ своє… се бо ток мо Словънескь языкъ в Русі. Поляне. Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Съверо. Бужане. зан съдять по Бугу, послеже нек Волыняне». У сучасній історичній науці вищезгадані та інші аналогічні східнослов’янські угруповання здобули назву літописних племен.

Говорячи про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних угруповань, слід зазначити, що вони певною мірою були «розмиті». Інакше кажучи – між такими племенами ще не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціальних організмів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набувають певної заокругленості, внаслідок чого зникають вклинення на території сусідів. Пізніше, в процесі подальшої викристалізації державних кордонів та регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою змінюються старі.

Характеризуючи у загальних рисах населення південноруських земель, варто звернути увагу й на антропологічний аспект у розкритті цієї непростої теми. Таким питанням займалися науковці кількох поколінь, а результати їхніх праць систематизував і доповнив С. П. Сегеда. Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов’яни загалом характеризуються доліхомезокранією, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнім за шириною обличчям із доволі широким, помірно або носом, що добре виступає, що, як відомо, властиво європеоїдам. Водночас, за варіаціями двох провідних ознак – серед них можна виділити кілька антропологічних типів. За підсумками досліджень В. В. Бунака, Г. Ф. Дебеца, Т. І. Алєксєєвої, М. С. Великанової та інших вчених з’ясовано, що серед давньоруської людності Східної Європи виокремлювалося принаймні 7 таких краніологічних типів, 4 з яких було поширено на сучасних українських землях ( Рис. 2) : мезодоліхокранний із середніми розмірами обличчя, представлений в Середній Наддніпрянщині, де літописні джерела, передусім на Правобережжі Дніпра, здебільшого розміщали нащадків полян; доліхокранний середньолиций, розповсюджений в середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де колись мешкали літописні сіверяни; мезокефальний високочолий і широколиций, поширений у верхів’ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Убороті, Стиру і Горині, де на час утворення Київської Русі локалізувалися древляни та волиняни; мезокранний, з доволі широким і невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, властивий давньоруському населенню Середнього Подністров’я – території, пов’язаної з літописними тиверцями та уличами.