Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Рис. 4. Поросся в XII ст. (за археологічними даними та літописними повідомленнями): а – давньоруські міста; б – вежі кочівників; в – землі печенігів за археологічними даними; г – ліс; д – походи половців (за С. О. Плетньовою)

Західні кордони Галицької та Волинської земель, а потім і об’єднаного князівства, водночас були кордонами всієї східнослов’янської держави зі сусідніми країнами та народами. Багаторічне вивчення пам’яток матеріальної культури в цьому регіоні Русі, у поєднанні з даними письмових джерел, дають змогу конкретніше розглянути порушене тут питання (Населення Прикарпаття і Волині… 1976, с. 132–177; Кучінко, 1993, с. 105–113; Моця 1996).

Розташування Галицької землі довгою та порівняно вузькою смугою вздовж Дністра і північних схилів Карпат робило її рубежі надто протяжними зі стратегічного погляду й приступними для ворога. Те ж саме можна сказати й про всю Західну й Північно-Західну Волинь. Для Галицько-Волинської Русі основними зовнішніми противниками із заходу були Угорське королівство й польські князівства Краківське та Мазовецьке, а дещо пізніше – Литва і ятвяги.

У вразливому становищі здавна перебувала південно-східна область Галицької землі – «Горная страна Перемышльская», як називає її галицький літописець, що була рівною мірою у небезпеці з боку як Малопольщі (зі столицею у Кракові), так і Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався відсутністю природних географічних меж – на ньому не існувало ні гір, ні річок. Тому саме цей кордон був зовсім не лінією, а широкою смугою. На цьому напрямку цілеспрямована стратегічна діяльність спочатку київських великих князів, а потім і місцевих зверхників, щодо зміцнення рубежів була особливо енергійною та чітко простежується в письмових джерелах. Про складність проведення розмежувальної лінії між Малопольщею і Галицьким князівством можуть свідчити такі факти. До Перемишльської землі та Галичини входила область верхньої та середньої течії р. Сяну й значна частина Польщі. До того ж періодами польські князі на кілька років чи місяців приєднували до Малопольщі землі аж до верхів’їв Дністра.

Особливу важливість південно-західної межі завжди усвідомлювали галицькі, а в XIII ст. – і галицько-волинські князі. Піклувалися про зміцнення цього кордону, зі свого боку, й малопольські володарі. Польські археологи неодноразово відзначали скупчення укріплених пунктів у районі р. Вислок, що відігравали роль польських порубіжних фортець. Зрозуміло, що подібну функцію мали виконувати й численні руські гради в західній частині Перемишльської землі. Тут само розташовувалися і відомі за різними джерелами значні міста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачів (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древній осередок Перемишльського князівства, який перебував на західній околиці Галицької землі, був основним пунктом оборони цього князівства. Історики здавна відзначали виключно важливе значення Перемишля. Місто-фортеця було об’єктом територіальних претензій як польських князів, так і угорських королів. Порубіжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в обороні спочатку Перемишльського, далі Галицького, і нарешті Галицько-Волинського князівств.

На кордоні з Угорщиною природним рубежем були Карпатські гори. Літописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королівством. Протягом XII ст. угорські феодали колонізували Закарпаття, відтіснивши місцеве населення в гірську місцевість й на незручні для сільського господарства землі. Джерела того часу називають власністю угорського короля головні закарпатські замки. Порубіжна зона на карпатському кордоні становили самі Карпати та прилеглі до них з обох боків землі. Переходити гори можна було лише в кількох місцях, через перевали. З утворенням Галицького князівства, в другій половині XII ст. склалася Попрутська порубіжна смуга, основою якої став верхній Прут, що тече уздовж східних схилів Карпатських гір. Сама порубіжна смуга в цьому районі була доволі широкою, досягаючи 200 км. По схилах Карпатських гір, виходячи на рівнину, стояли порубіжні укріплення Галичини та Угорщини. Північним рубежем Угорщини за Стефана І (975–1038 рр.) була р. Тиса. Лише згодом, не раніше за XII ст., кордон пересунувся до засічної лінії між Мукачевим і Свалявою. Угорська дільниця рубежу Галицького (далі Галицько-Волинського) князівства протягом ХІІ–ХІІІ ст. залишалася найбільш вразливою, порівняно з іншими – польською, литовською та ятвязькою. Північно-західний кордон лише приблизно позначається письмовими джерелами починаючи з першої половини XI ст. Одним із найдавніших порубіжних міст Волині було різко висунуте на захід Берестя. Воно здавна посідало ключове стратегічне положення в системі оборони рубежів Волинської землі в цьому регіоні. А в 40-х роках XII ст. найбільш північним оборонним центром стає Дорогичин, розташований на високому правому березі Західного Бугу. На волинсько-польському рубежі було розташоване й місто Сутейськ.