Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Рис. 3. Розташування оборонних споруд в нижній і середній течії Росі.

І – городища; ІІ – Змійовий вал; ІІІ – Приблизний напрямок Змійового валу в місцях, де він зберігся (за Л. І. Іванченко та М. П. Кучерою)

Але найбільшим іноетнічним контингентом у Пороссі були тюркомовні кочівники, які через певний час після розселення тут створили союз Чорних клобуків. Цей процес створення угрупування васалів давньоруських зверхників тривав близько півстоліття і розпочався ще наприкінці XI ст. До нього, окрім торків, входили ще й печеніги, берендеї, ковуї, турпеї, каєпичі. Перші три із них мали провідні позиції т формували загони легкоозброєної кінноти для протистояння Русі половцям. Давньоруські князі, звичайно, розселяли лояльних кочівників у прикордонній зоні, на землях, що майже пустували. Досить широка смуга таких земель перебувала в межиріччі Стугни та Росі на правому березі Дніпра. Давньоруські князі, плануючи створення кочівницького заслону від половців, іноді навіть силоміць змушували печенігів, торків та інших степняків поселятися біля своїх кордонів. Мабуть, кочівникам непросто було переходити до напівосідлості, котра була єдиним варіантом проживання на відносно незначних за розмірами прикордонних ділянках. У новому союзі Чорних Клобуків велика феодальна сім’я стала основою суспільною ланкою, що замінила собою рід та племінну приналежність. Саме через це настільки активно почали стиратися й зливатися у XII ст. етнографічні особливості, що прослідковується за археологічними матеріалами.

Маса печенігів проживала у верхів’ях Росави та на її лівому березі. Поховань торків там було не багато. Ймовірно, їхні сліди шукати навколо літописного Торчеська. Там само біля кочівницької столиці, проживали й берендеї. Окрім того, і торки, і вже згадані берендеї селилися на Дніпрі (майже біля гирла Росі), а також у верхів’ях самої Росі. Таким чином, якщо відповідно до археологічних даних варто відносити землі за течією Росави до печенізьких, то торки і берендеї володіли кочів’ями, що розміщувалися на захід та південний схід від них. Імовірно, що кочівницькі народи, котрі входили до Чорноклобуцького союзу, в XII ст. перейшли до напівкочового або ж навіть осілого способу життя. Про це свідчить неабияке поширення могильників, що з’являються, зазвичай, поблизу стаціонарних поселень або ж біля постійних зимовщ. Такі населені пункти були, вірогідно, на початку XII ст. у берендеїв та торків, котрі поселилися в околицях м. Заруба на Дніпрі. У другій половині XII ст. літописець відзначав уже, що в берендеїв і торків були «міста». Щоправда, залишалися у них і вежі. «Городками» користувалися Чорні Клобуки як сховищами. Але було й справжнє місто – Торчеськ, у якому сидів давньоруський намісник – звичайно син великого князя київського (Рис. 4) .

Київський зверхник був верховним сюзереном Чорних клобуків, які були зобов’язаними військовою службою (зазвичай воювали на його боці). Війни київський князь вів із нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Київ і на «великий стіл». Лише зрідка Чорні Клобуки не хотіли йти на половецькі вежі, пояснюючи що в тій орді перебувають їхні «свати». Але відомо, що і в русичів було чимало сватів та «уїв» (дядьків по матері) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були ці родичі, вони не воювали.

Тож у другій половині XII ст. київський князь розпоряджався Пороссям як одним із найбільш стабільних своїх наділів, завжди готовим до війни та походів у глибину степової зони. Якраз тому в ті роки чорноклобуцький «уділ» отримували молоді й активні князі. Із середовища самих кочівників удільних князів Поросся не призначали. Однак значні аристократи-землевласники у них були. Вони, вірогідно, володіли містечками та землями, що їх оточували. То являлися «ліпші» або ж «добрі» мужі – так називали в літописах представників чорноклобуцької аристократії. Мабуть, це були голови великих феодальних сімей – беки, баї. Деякі з таких сімей розросталися й ставали ордами (Бастії, Турпеї та інші). Саме з ними й домовлялися князі про спільні походи, осади тощо. До того ж це була найбільш «тяжка» – тяжкоозброєна частина чорноклобуцького війська. Так, 1180 р. русам здалося, що під час бою Чорні Клобуки були розбиті й побігли, однак на полі бою залишилися й вистояли проти половців лише «ліпші» мужі чорноклобуцькі, очевидно, чудово екіпірована частина війська, з обладунком й повним набором наступальної зброї. Лише доволі забезпечені кочівники могли дозволити собі озброюватися залізними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усією цією дорогою зброєю. Стріли, луки та шкіряний панцир кочівники звичайно виготовляли самі. Під час читання Іпатіївського літопису впадає в око доволі цікавий факт: під час походів руських військ до половецького степу жодного разу як допоміжні сили не брали участь печеніги. Зазвичай, згадуються або Чорні Клобуки загалом (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеї (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названі торки (1095, 1173 рр.) і один – каєпичі (1160 р.). С. О. Плетньова вважає цілком вірогідним те, що під загальним найменуванням криються і печеніги, котрі входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навіть та обставина, що вони ніколи не діяли самостійно, є досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявності на печенізькій території у Пороссі двох половецьких могильників у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорні Клобуки, при небажанні брати участь у набігах на половецькі степові вежі, можливо, й були родичами пороських печенігів. Дружини останніх були поховані в могильниках типу зеленківських. В обох некрополях у згаданому сучасному селі в більшості захоронень кісток коня не виявлено. Це свідчить саме про поховання тут жінок. Могил із кістками коня мало, й у всіх них кінь покладений за печенізько-торчеським звичаєм: головою на захід. Говорячи про слов’ян у цій «номадській» зоні Поросся, варто зазначити, що давньоруські кургани містилися в безпосередній близькості від кочівницьких, а іноді й на спільних могильниках. Тобто « поршани», як називає їх літописець, перебували з кочівниками в найщільніших контактах (Плетньова, 1973, с. 24–28).