Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Виникнення м. Юр’єва в історичній літературі однозначно пов’язується з літописним повідомленням 1032 р. про початок будівництва Ярославом Мудрим фортець по Росі. Можна вважати, що водночас було створено більшість укріплених пунктів у цій зоні. Оборонна лінія по Росі до XI ст. закінчувалася на сході літописним Корсунем. Далі річка круто повертає на північ і до гирла Росави тече у меридіальному напрямку, малоефективному для захисту. В цьому місці оборонну лінію перенесено на Росаву, яка тече із заходу на схід і краще відповідає умовам захисту з півдня.

Лінія по нижній і середній течії Росі, яка під час боротьби проти печенігів визначила південну межу давньоруської держави на правобережжі Середнього Подніпров’я, залишалася порубіжною лінією і в період боротьби Русі з половцями. Із розселенням в Пороссі торків, поряд зі старими укріпленими пунктами, які функціонувати й надалі, наприкінці ХІ–ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. Ці пункти разом із фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубіж, який відігравав роль другого ешелону в Пороській оборонній лінії (Рис. 3) .

Адміністративно-політичним центром чорноклобуцького Поросся був Торчеськ, на місці якого зберігся культурний шар і залишки поруйнованих валів біля сучасного с. Шарки. За літописними повідомленнями тут містилася і князівська резиденція київських зверхників.

Нові укріплені пункти виникли зі збільшенням населення, переважно завдяки осіданню кочівників. Останні перебували у щільних контактах із місцевими жителями та запозичали у них чимало предметів побутового призначення. Степові половці вороже ставилися до торків та інших угруповань, які перекривали їм шляхи вторгнення на Київщину. Половецька загроза змусила київських князів вжити додаткових оборонних заходів. Широка дворядна оборонна лінія з укріплень-городищ була доповнена посередині невеликим Змійовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал є найпізнішим серед аналогічних конструкцій. Як встановлено дослідженнями, західніше Рокитного цим валом перерізаний більш ранній Білоцерківський вал. Розкопки на давньоруському селищі біля Миколаївського городища дали змогу з’ясувати, що згаданий вал перекривав давньоруський культурний шар, а рів розрізав цей шар. Мабуть, він був збудований не раніше за першу третину XII ст.

Складна система захисту південного рубежу давньоруської держави по р. Рось створювалася протягом тривалого часу. Будівництво укріплень вимагало значних матеріальних та людських ресурсів і супроводжувалося поповненням населення із різних місць (Кучера, Іванченко, 1987).

Можна констатувати, що в загальних рисах система оборони на Правобережжі Дніпра повторювала основні принципи формування оборонної лінії на Дніпровському Лівобережжі – справу і методи реалізації Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллі основною групою переселенців були «кращі мужі» з північних регіонів Східної Європи та їхнє оточення з тих самих районів східнослов’янської ойкумени, то у Пороссі склад населення був більш строкатий. Вище вже згадувалося про розселення «ляхів» на Росі. При цьому цікаво відзначити, що руси поселилися на безпечнішому від кочівників лівому березі річки, виставивши своїх полонених як перший заслон на правому березі. На цьому «не-руському» боці було розташоване поселення та курганний могильник поблизу Білої Церкви, археологічні матеріали з якого вказують на проживання тут вихідців із південного сходу Східної Європи. Появу їх у цьому місці можна зіставляти з інформацією Никонівського літопису під 1029 р. про похід Ярослава і Мстислава на землі передкавказького регіону і полонення ясів. Мстиславу Володимиричу місця їхнього розселення (як і сусідніх народів) були добре відомі – адже він свого часу правив у Тмутаракані, а в 1022 р. у протистоянні з касогами навіть зарізав на очах війська, у двобої, їхнього князя Редедю. Мабуть, так, як це трапилося через кілька років із ляхами, полон було розділено. Групу добре підготовлених у військовому відношенні переселенців Ярослав Мудрий, який уже усвідомив стратегічне значення перенесення державного кордону зі Стугни на Рось, посадив у районі сучасного с. Яблунівка. Цей прикордонний військовий табір проіснував аж до загибелі Київської Русі. Улітку воїни-васали пороських та київських князів контролювали певну територію, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко від домівки насипали меморативні споруди – кромлехи, а більшість вмерлих ховали під насипом на рівні денної поверхні. Багатьом із них у могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мірою зменшувалася (вежі супротивника відкочовувалися в бік Чорного та Азовського морів), військові патрулі перебували у своїх домівках на поселенні. Про різке збільшення його жителів якраз цієї пори року свідчать кургани з південно-західною (тобто зимовою) орієнтацією померлих, відсоток яких є значним. Разом з нащадками «кавказців» можливо мешкали й вихідці зі слов’янського середовища, про що свідчать аналогії з давньоруськими поселеннями та могильниками щодо матеріальної культури та деталях поховальної обрядовості. На початку XIII ст., після навали орд Батия на Русь, життя тут на довгий час припиняється (Моця, Покас, 1998).