Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

До першої фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем XI ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборонних дій в цей період різко зріс, що можливо пов’язати лише з реакцією на посилення половецького натиску.

Привертає до себе увагу той факт, що оборонні заходи тоді зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплювалося Середнє Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутів на Русь.

Перші оборонні споруди з’являються в цей час і у верхів’ях р. Терн та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В’яхань, котрі, як і розміщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найдавніших поселень русів, котрі в незначній кількості вже зафіксовані на плато між верхів’ями приток Сули й течією Сейму та укріплювали знаменитий степовий коридор, або « Полю ворота» – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала східним кордоном чернігівського Задесення, на цій фазі були збудовані Красн і Глібль, що разом із Біловежею оконтурювали південно-східні території чернігівських земель. Загалом цей час проходить найбільш стійке оформлення міжкнязівських кордонів. А в цілому за 17–18 років на Сулі та її притоках було зведено 10 фортифікаційних споруд.

1110 р. став останнім у ряді активних дій степняків. За археологічними матеріалами, на межі ХІ–ХІІ – початку XII ст. було збудовано ще 12 укріплених пунктів. У цей час нижньосульська ділянка була «відпрацьована» у кінцевому варіанті. До цього ж періоду належить і подальше покращення оборони на Середній Сулі.

На початку XII ст. тут вимальовувалися обриси досволі міцного оборонного рубежу: укріплювалися найбільш проблемні ділянки, з’явилися й комунікаційні лінії, котрі зв’язували кордон із внутрішніми районами. Значно менші успіхи були досягнуті в цей період у захисті Верхнього Посулля. Всього ж за неповних 30 років цього періоду по всій Сулі та її притоках було зведено 22 оборонні споруди. У літературі успіхи в антиполовецькій боротьбі на цьому етапі правомірно пов’язують з іменем Володимира Мономаха.

Четвертий етап розвитку оборонної системи (1111–1166 рр.) відзначався різким зменшенням для Русі зовнішньої небезпеки. Але в цей час було створено 21 укріплених комплексів. До середини XII ст. формування середньосульської ланки було майже завершено. Східний «замок» вирського степового коридору у цей період розвивався і надалі, але повільними темпами.

Для середини XII ст. типовою є й поява сільських сховищ, невідомих у більш ранні часи, що відповідає міжусобним феодальним війнам цього періоду. Тоді ж починають формуватися «гнізда» укріплених поселень. Але, мабуть, найсвоєріднішим явищем цього часу являється поява в першій половині XII ст. торчеських укріплень сховищ та цілих ареалів розміщення в прикордонній зоні угрупувань кочових торків.

Ще на межі ХІ–ХІІ ст. на нижньоруській частині, поблизу літописного м. Ромен, виникло укріплення Городок, котре за конструктивними особливостями відрізнялося від традиційної давньоруської фортифікації. А для першої половини XII ст. на Середній Сулі відомі ще два подібних укріплення – Бербениці та В. Лазірки. Вірогідно, в цих місцях й містився один з ареалів розселення торків.

Останній, фінальний етап створення оборонного регіону (1170 – середина XIII ст.) ознаменувався будівництвом на верхньосульській ділянці – в районі східного «замка» вирської ділянки степового кордону, що перейшов під егіду новгород-сіверських князів. Тож Посульський кордон став одним із найнадійніших рубежів давньоруських земель (Рис. 2).

Своєрідним продовженням посульської лінії стала оборонна система Курського Посем’я – укріплення від Воїня до Курська. В часи правління Володимира Мономаха в Переяславлі курські землі, як і посульські, управлялися або безпосередньо із центру князівства, або через довірених посадників. Наявні археологічні матеріали (хоч і в недостатній кількості) дають змогу стверджувати, що ця оборонна лінія створювалася із кількох укріпрайонів, які формувалися навколо літописних міст. Кожен із них являв собою компактне скупчення з 6–10 невідомих із літописів укріплень (Енуков, 2003).

Рис. 2. Давньоруські пам’ятки поріччя Сули: А – літописні міста; Б – городища; В – курганні могильники; Г – ґрунтові могильники; Д – скарби; Е – Змійові вали (за Ю. Ю. Моргуновим):