Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Потрясіння для всієї Русі викликав розгром русько-половецьких військ монголо-татарами на р. Калка в 1223 р., про що сповістили всі розглянуті літописи. Зокрема в Лаврентіївському літописі повідодомляється: «быс плачь и туга в Руси, и по всей земли, слышавшимъ сию бъду… Се же слышавъ Василко. приключыпеся в Руси…взратися от Чернигова…и вниде в свои Ростовъ».Ідеться про контингент із Поволжя на чолі з князем Васильком, який так і не дійшов до дніпровського регіону на час виступу коаліції руських князів проти нового грізного ворога та подальшого їх нищівного розгрому.

Відреагували літописи й на глобальну катастрофу, пов’язану з нашестям на Русь орд хана Батия в 40-х роках XIII ст. Як приклад можна навести повідомлення Новгородського першого літопису: «Да кто, братье и отци и дъти, видъвши божие попущение се на всей Рускои земли, гръх же ради наших попусти богъ поганыя на ны».

Загалом, підбиваючи підсумки розгляду питання про Руську землю як державну територію, можна відзначити таке. Назва «Русь» в широкому значенні здебільшого використовувалася для характеристики визначних подій за участю тих князів, хто міг утримувати землі під своїм безпосереднім контролем (передусім – в часи ранньофеодальної монархії); для інформування про церковні справи; про природні негаразди; про протистояння з кочівниками причорноморських степів, коли ці акції мали об’єднавчі дії. Цікаво, що печеніги й половці (як і сарана) в літописних повідомленнях є аналогічною за своїм значенням загрозою лише для південноруських земель, хоча в самих текстах йдеться про них як про загальноруське лихо. В інших випадках різноманітні події та явища сприймаються більш локально й належать лише до південноруського регіону.

Котляр М. Ф. 1976. З історії Київської Русі. «Руська земля» в літописах ХІ–ХІІІ ст. Український історичний журнал, 1976, 11. С. 96–107.

Кучкин В. А. 1995. «Русская земля» по летописным данным первой трети XIII в. Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992–1993 годы. Москва. С. 74–100.

Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Махновець. 1989. Київ.

Насонов А. Н. 1951. Русская земля и образование территории древнерусского государства. Москва.

Рыбаков Б. А. 1982. Киевская Русь и русские княжества ХІ–ХШ вв. Москва.

Тихомиров М. Н. 1979. Происхождение названий «Русь» и «Русская земля».

Тихомиров М. Н. Русское летописание. Москва.

Толочко А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев.

Для розв’язання територіальної проблеми Русі існують дві групи джерел: свідчення давньоруських літописів та археологічні матеріали (кількість останніх суттєво збільшується майже щороку).

Розгляд меж Русі як історично-географічної території варто розпочати зі встановлення її південних рубежів, оскільки Володимир Святославович, посадивши своїх синів у різних опорних пунктах Київської держави, зазначав: « сє не добро єсть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне».

Найпівденнішою оборонною лінією на лівому березі Дніпра була Посульська, з якої й розпочнемо розгляд таких кордонів. Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х – ХІІІ ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Відповідно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі, за нею, згідно з висловом автора «Слова о полку Ігоревім», починалися «земли незнаеми».

Першим, хто звернув увагу на систему оборони південноруських рубежів з археологічної точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Ю. Моргунов, який і виклав їхні результати в численних публікаціях (Моргунов, 1996; 2003). Ці розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цієї частини розділу.

У Посульському мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше як 60 археологічних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана річка доволі часто зустрічається на сторінках літописних джерел як стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було сконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку кордону дослідник виділив три основні оборонні вузли, що мали самостійне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географічних умов.