Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Монолітний масив великих за розмірами поселень, разом із завезеним ззовні інвентарем рубежу Х – ХІ ст., є визначальним у розумінні характеру заселення Володимиром степового прикордоння. Практика «нарубання мужів кращих» із північніших районів Східної Європи стала єдиним виходом для освоєння державної території та контролю основної степової дороги на Київ у цей час. Різноплемінні гарнізони великих відкритих поселень, що були сформовані державою, періодично поповнювалися новими контингентами й проіснували протягом всього XI ст. Але в цей перший період (980–1008 рр.) оборонного будівництва на Сулі ця лінія відігравала ще другорядну роль.

Другий період (1009–1077 рр.) передусім пов’язують з активністю ще одного кочівницького об’єднання – торків, що не відзначалося особливою антируською агресивністю (на відміну від їхніх попередників печенігів). Та вже 1055 р. біля кордонів Київської Русі з’являються половці, які «знайомилися» з новими сусідами більш як 30 років. Упродовж всієї першої фази другого із виділених періодів у 30-ті роки XI ст. була збудована фортеця Желні; реконструйовані укріплення Воїня. Скрізь на Нижній Сулі зберігаються відкриті поселення великих розмірів, гарнізони яких поповнювалися завдяки прийшлому населенню.

Це була епоха, коли до південних районів Русі половці відтісняли кочів’я торків і потенційно зберігалася загроза від окремих печенізьких формувань, які дещо пізніше відкочували до візантійських кордонів. І все ж таки, враховуючи значну тяглість цього періоду порівняно з фактично виконаним обсягом оборонних робіт та доволі рідкими в часі рейдами степняків на Русь, не можна й переоцінювати ту увагу, яку держава приділяла південним кордонам. Літописне зображення спокою – «бысть тишина велика в земли» – відповідало й рівню активності прямих оборонних заходів протягом цієї фази.

Дещо іншою стала ситуація у Посуллі на наступній фазі цього періоду. Тоді було збудовано літописний Сніпород, Горошин і Римов. Усі три укріплення мають в плані округлу форму, а це в доповнення уточнює час їхнє зведення: традиція будівництва подібних споруд була занесена на Лівобережжя Володимиром Мономахом.

Зі зведенням цих опорних пунктів у степових пониззях Сули, на перевіреному маршруті кочівницького шляху на Русь, повністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був відірваним від основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубіж 130-кілометровим, майже не освоєним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра. А з виділенням Переяславської землі, коли феодальна роздрібненість Русі зупинила можливість масового переселення «кращих мужів» на південні кордони, князівська адміністрація поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ведення напівкочового господарства землі, що не використовувалися слов’янами.

Найкращим місцем розселення кочівників тоді була широка степова смуга між Переяславом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства з новим кордоном. Цією акцією закривалася широка лакуна у заселеності території, а нижньосульській анклав надійно зв’язувався з територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.

Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до Воїня та Желні, що існували й раніше, нижньосульська оборонна ділянка на кінець 70-х років XI ст. отримала захисний кістяк, що складався з літописних градів та безіменних фортець із незначними за кількістю гарнізонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератів у степу була вимежована чимала територія, що простягалася майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.

А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами й віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбіту державних відносин, надійність південних кордонів залишалася проблематичною.

Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордонне князівство та з визріванням половецької загрози процеси «одержавлення» Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. Поява нових кочівників усе ж таки певною мірою активізувала створення нового рубежу, прискорила освоєння старих сіверянських територій та поклала початок створенню торчеського напівкочового поясу.