Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Розвиток і удосконалення оборонної системи Галицько-Волинської Русі сягає початку XIII ст. Порубіжна смуга створеного Романом Мстиславичем 1199 р. об’єднаного князівства була досить протяжною, пролягала й в лісах, і в горах, і в болотах, і на безводних, мало заселених плоскогір’ях. Тому організувати її ефективний захист на свій трасі кордону князем навряд чи уявлялося можливим. Завдяки цьому необхідною умовою оборони порубіжжя була наявність значної кількості міст і фортець, що стояли на основних шляхах, особливо у тих місцях, які противник ніяк не міг обійти: поблизу річкових переправ, проходів у горах тощо. У багатьох випадках такі укріплені поселення мали лише воєнне значення, господарська діяльність у них мала другорядний характер. Найбільш організованими та стратегічно обґрунтованими були рубежі Волинської землі, що почали зміцнюватися та облаштовуватися ще за часів вищезгаданого князя – батька Данила Галицького. Особливо значний, вирішальний внесок до оборони цієї території зробив князь Данило. Він не лише звів тут свої кращі, збудовані за останнім словом тодішньої європейської фортифікаційної техніки міста і замки, а й стратегічно об’єднав їх у мало прохідний захисний рубіж. Його дії були підкорені чіткому, розрахованому на десятки років задуму. Передусім основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння із військовими силами Давньопольської держави. Складно сказати, коли було засноване на західному кордоні м. Любачів, що стояло на р. Любачівці, яка впадала до Сяну. Теж поблизу західного кордону Галицької землі розташовувалася фортеця Городок. Далі вороже військо зіштовхувалося з давньоруським «на Щирці» – мабуть, на якійсь порубіжній річці. Ключові позиції на західному рубежі оборонної системи Галицько-Волинського князівства посідав Холм. Його було засновано в другій половині 1236-го – першій половині 1238 р. Створювали Холм, принаймні, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потім велике й досить укріплене місто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другій половині XII ст. західний рубіж Волині пролягав Західним Бугом і його притоками, то вже на початку XIII ст. він впритул присунувся до р. Вепр. Свідчення Галицько-Волинського літопису під 1219 р. точно вказує на цю річку як на русько-польський кордон. Цей факт підтверджується й пізнішими повідомленнями. На північному заході та півночі Волині кордон із Литвою та ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русі. Тут однією з порубіжних річок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав від гирла р. Нур майже саме на південь, через верхів’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододілу Вепра та Лади. Тут був і етнічний рубіж між західними та східними слов’янами, що підтверджується й археологічними матеріалами. Тому русько-польський політичний кордон відзначався стійкістю й не змінювався істотним чином протягом усього давньоруського періоду. Науковці зазначали, що за Вепрем до Вісли лежить велике плоскогір’я, обмежене на півдні верхнім Віслоком. Цей сухий, майже безводний простір у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенців. Він, мабуть, і розмежовував Польщу і Київську Русь. Однак Романовичі не задовольнялися природною захищеністю північно-західного рубежу й послідовно зміцнювали його. Але для останніх часів існування давньоруської держави потребує уточнення й конкретизації карпатський рубіж Галичини з Угорщиною.

Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно східнослов’янське населення, а літопис називає там руські, поза сумнівом, центри та поселення – Бардуїв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають історики й археологи, укріплених поселень-фортець не існувало (їх будували або на рівнині або в передгір’ях). Тому кордоном між Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволі вузький хребет Карпат, а вся смуга гір. Навіть наперевалах, якими рухалися війська, не зафіксовані сліди порубіжних укріплень. Про їхню відсутність свідчать і писемні джерела. Літописи, насамперед найдокладніші – Київський, Лаврентіївський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського війська на Русь говорять просто та лаконічно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы»тощо. При цьому жодних свідчень про зіткнення в горах не існує, хоча перехід через них був складним і не міг залишатися непомітним.