Брюс Кемерон: Ідеальне Різдво для собаки

Роздуми Вінстеда швидко привели його до відчуття стурбованості про господаря. Не зважаючи на протест із боку колінних суглобів, він підвівся з лежанки, зі стогоном потягнувся, підійшов до Татка й поклав голову йому на коліна.

Після довгої внутрішньої боротьби Татко нарешті розплющив очі. Спершу він дещо розгублено роззирнувся кімнатою, а тоді зупинив погляд на своєму собаці. Вінстед злегка вильнув хвостом.

– Що таке, друже? – спитав Татко. – Тобі потрібно вийти?

Вінстед знав, що означало «вийти».

Тепер пес уже нічого не міг зробити: колесо подій було запущено. Татко важко підвівся на ноги, наче під вагою тяжкезних ковдр, і, насилу знайшовши рівновагу, пошаркав коридором. Вінстед пішов слідом. Татко рушив до розсувних дверей, що виходили на задній двір, і, трохи крекчучи, відчинив одну половинку. Всередину залетіло холодне повітря, і в ніс Вінстеду вдарили свіжі запахи.

– Гаразд, – наказав Татко, – біжи.

Вінстед неохоче вийшов надвір. Земля була задерніла й укрита мертвою травою. Дерева скинули, а люди з гуркітливими апаратами змели геть величезну кількість листя, тож запах сухого листу тепер був не такий різкий, як раніше. Вінстед підбіг до куща й підняв ногу, озираючись назад до скляних дверей. Досі це спрацьовувало: швидкий підйом ноги, потім Татко відчиняв двері – і Вінстед міг бігти назад.

Та не сьогодні. Татко пильно дивився на задню огорожу, наче там були білки, але їх там не було – це Вінстед перевірив найпершим. А потім Татко розвернувся і зник у глибині будинку.

Вінстед усівся на землю. Йому подобалося бути тут, на задньому дворі, але значно більше йому подобалося, коли з ним виходив Татко.

Татко так і не вийшов.

Ось і все, – драматично промовив до себе Гантер.

Чи вразить його костюм місіс О’Браян? Схоже, Джуліана думала, що так, але Гантер сумнівався. Йому було важко збагнути нову шефиню. Досі він бачив її тільки під час розширеної наради з іншими працівниками. Те, що жінка весь свій час відвела на обговорення темпів продажів і розробку нових продуктів, розповіло Гантерові все, що йому треба було знати про її пріоритети. У нього в розробці був багатомільйонний проєкт реконструкції цілого офісу – проєкт, який планувався понад рік, і вона жодного разу не поцікавилася, як справи.

І зараз у них буде особиста, заздалегідь запланована, персональна зустріч.

Сьогодні стільки всього може статися. Можливо, хоча шанси були невеликі, місіс О’Браян запропонує Гантеру підвищення, заради якого він так важко працював. Можливо, їй не треба чекати до завершення реконструкції; її може переконати абсолютна бездоганність плану, який він надіслав шефині в електронному вигляді. Гантер усе продумав і виділив пріоритети й дати різними кольорами. Він знав, що люди вважали його легковажним («замріяним», як наполягала Джуліана), але це стосувалося лише його особистого життя. У професійній сфері – управлінні тим, що чотириста працівників, імовірно, вважали даністю офісної будівлі (освітлення, матеріали, ліфти, адміністрація), – усе планувалося, документувалося і контролювалося. Наслідками нещодавнього набору нових працівників стали постійні переїзди, переоблаштування і штовханина, і, коли зрештою стало зрозуміло, що далі так тривати не може, пропозицію Гантера з переобладнання офісу кращими, просторішими робочими місцями затвердили, бо вона була блискуча. Його план переїзду (назва трохи неточна, бо вони лишалися у тій же будівлі) доводив, що він заслуговує на це підвищення. Як компанія зможе розробляти, впроваджувати й підтримувати своє програмне забезпечення для бізнесу без нього?

Впевненість у собі злетіла вгору, але різко здулася, наче пробита шина, коли Гантер подумав про другий варіант. На карту було поставлено багато, тож ця зустріч могла пройти й інакше, зокрема й у вигляді обвинувачень. Навіть якби все йшло гладко – а таке взагалі буває? – він усе одно може виявитися цапом-відбувайлом у проєкті, який, варто це визнати, трохи перевищив бюджет. Гаразд, значно перевищив.

Та це сталося не з вини Гантера. Його попередній шеф, містер Парк, вимагав купу вигадливого декору та інсталяцій, які аж ніяк не додавали ефективності чи користі для роботи, натомість створювали вигляд, що містер Парк був великим цабе, який керує успішною компанією. Але тепер це не мало значення. Старий керівник пішов, новою шефинею стала місіс О’Браян, а Гантер був чоловіком, який опинився між новим і старим керівниками з набором рішень, уже запущених у роботу. Реконструкція перетнула точку неповернення, і цей потяг або помчить на всіх парах, або розіб’ється вщент.