Брюс Кемерон - Ідеальне Різдво для собаки

Він трохи постояв біля кабінету місіс О’Браян. У свій перший робочий день вона оголосила, що, на відміну від свого попередника, дотримується політики «відчинених дверей».

Відтоді, як помітив Гантер, її двері завжди були зачинені.

Чоловік постукав і, почувши запрошення, увійшов.

Гантер не раз подумки прокручував цю мить. Він мав зайти впевнено, безстрашно, але з повагою до її посади в компанії. Він планував привітатися радісним: «Доброго ранку, місіс О’Браян».

Та натомість промовив:

– Ви хотіли мене бачити?

Ганьба.

– Прошу, заходьте й зачиніть двері, – незворушно відповіла місіс О’Браян.

Гантер оцінювально роззирнувся кабінетом. Як у майже кожному кабінеті керівництва на цьому поверсі, за столом місіс О’Браян стояла велика шафа з полицями, які жінка прикрасила фотографіями свого сина. Гантер простежив хронологію світлин від першої до останньої, з якої усміхався юнак, що мав вигляд ровесника його дочки.

Місіс О’Браян променисто всміхнулася.

– Я мало знаю про вас, Гантере. Я була така заклопотана спробами розібратися з роботою наших відділів маркетингу та розробки, що просто не мала часу, – тут вона спохмурніла. – Програмісти не виконують поставлені завдання, – змахнула рукою. – Про це ми поговоримо за хвилину. Тим часом чому б вам не розповісти мені про себе?

До цього Гантер був готовий.

– Що ж, я живу в Траверс-Сіті вже десять років. Був помічником керівника адміністративно-господарського відділу в медичному центрі Мансон. Потім працював директором виробництва в комп’ютерній стартап-компанії, що зазнала краху. Сюди я прийшов трохи більш як три роки тому й відтоді забезпечую функціонування будівлі.

Місіс О’Браян кивнула.

– І?

Гантер теж кивнув, ніби зрозумів її запитання.

– І, – повторив він, – у нас почалася велика реконструкція…

Місіс О’Браян похитала головою.

– Я маю на увазі, а як щодо вас? Я знаю, що ви одружений. У вас є діти?

Запитання були теплими й особистими – чи принаймні мали бути такими, – але погляд його шефині ніяк це не підтверджував. Її темні очі виблискували, холодно оцінюючи Гантера у його вражаючому костюмі.

Гантер відкашлявся.

– О, так. Моя дружина працювала юристом у невеличкій місцевій фірмі. Потім у нас з’явилася Елла – Елоїз. Вона нездужала, бо народилася передчасно, і це було для нас справжнє випробування. Тому моя дружина залишилася вдома, щоби бути з нашою дочкою.

– Зрозуміло, – кивнула місіс О’Браян, заохочуючи його продовжувати.

– Ми одразу захотіли народити ще одну дитину, але ж знаєте, як буває. І треба ж, уже минуло три роки, відколи народилися близнята. Юен і Ґаррет.

– Близнята, – зауважила місіс О’Браян. – Мабуть, це нелегко. У мене лише син, Шон, який відтепер житиме зі мною. Поки що він залишився у своїй старій школі, щоб закінчити футбольний сезон, і приїде сюди на День подяки. Йому чотирнадцять – як виявилося, він задорослий для восьмого класу, хоча, коли ми жили в Канаді, це не було проблемою. Припускаю, він ходитиме до школи разом із вашою дочкою.

Обличчя Гантера засяяло.

– Знаєте що? Упевнений, моя донька залюбки покаже Шонові школу, коли він приїде.

Місіс О’Браян усміхнулася.

– Це було б чудово.

Гантер кивнув. Справу зроблено. Тепер треба тільки не забути. Його рука смикнулася, щоб зателефонувати дружині. Джуліана завжди все пам’ятала.

Джуліана. Він нишком глянув на свій годинник. До їхнього ланчу ще лишалося трохи часу. Помітивши вранці у її поведінці щось дивне, він перевірив свій календар, аби впевнитися, що сьогодні не їхня річниця чи день народження або ще щось. Але ні, звичайний ланч. Тоді чому він почувається так, ніби вскочив у халепу?

– Отже, – промовила місіс О’Браян, і він майже почув звук, з яким приязна усмішка зникла з її обличчя, – поговорімо про цю реконструкцію, яку я успадкувала від свого попередника. Що ви можете про неї сказати?

Гантер відчув, як усередині нього все впало. То його шефиня не читала нічого з документації, яку він так ретельно готував? Він що, справді був тут, щоб за кілька хвилин, які мав, перш ніж піти, пояснити план – такий складний, що чоловік сам ледве міг тримати його докупи у своїй голові?

Слова «успадкувала від свого попередника» були чітким сигналом про те, що він не мав підтримки керівниці. Йому необхідно було завоювати її довіру, бо, якщо вона відкине його засадничі концепції, він буде приречений.

Але на це потрібен час – час, якого до зустрічі з Джуліаною лишалося зовсім мало.