Брюс Кемерон - Ідеальне Різдво для собаки

Довгий час його хазяїн просто стояв на місці. Утім, зрештою двері машини відчинилися, і Вінстед миттю застрибнув на своє місце на задньому сидінні. Пес поклав голову на дверну раму. Іноді в цієї автівки був дах, а іноді ні. Зараз даху не було.

Татко влаштувався за кермом і захлопнув двері.

– Я зможу це зробити… Зможу встановити новий двигун, – зауважив він. – Знову їздитиму.

Вінстед не почув жодного знайомого слова. Пес зітхнув, нетерпляче чекаючи початку покатеньків. У нього було стільки спогадів про цю автівку. Поїздки в машині з Матусею і Татком, відчинений до неба дах, екзотичні аромати, які на зухвалій швидкості зі свистом залітали йому до носа. Часом Матуся простягала руку й легенько торкалася Таткового плеча. Цей жест завжди змушував Вінстеда виляти хвостом.

Більшість найкращих ароматів утратили свою силу в салоні автівки. Але Вінстед досі міг відчувати Матусю, її запах проникнув у шкіряні сидіння та інші закапелки. Він був слабкий, так, але Матуся досі була в цій машині.

Татко промовив кілька слів, майже нерозбірливо, проте Вінстед знав, що вони адресовані не йому. Не собачі слова. Можливо, Татко розмовляв з Матусею, бо теж відчув її запах.

Пес зітхнув, готуючись їхати. Він любив Татка і обожнював поїздки на машині.

І тому він чекав.

Гантера накрила хвиля провини, така ж відчутна, як раптовий піт, коли Джуліана спитала, чи помітив він, що вона прикрасила будинок до Дня подяки… Тому що, звісно, він не помітив. Чоловік дико роззирнувся, і так, усюди були ознаки прийдешнього свята – від прикрас у формі індички до кошика з помаранчевими гарбузами та напису «ДЯКУЄМО», зробленого на уроці мистецтв трирічною Еллою, схожого на зубну пасту на шматку деревини.

– Дуже гарно, – відповів Гантер, розуміючи, що це була не зовсім точна відповідь на її питання.

– Сандер вийде вечеряти? – спитала Джуліана.

Гантер повернувся до доньки.

– Ти казала йому про вечерю?

Елла кивнула.

– Казала, до того ж Ґаррет закинув до його кімнати свій пластмасовий томагавк і, думаю, влучив у нього.

– Достатньо завчасне сповіщення, – зауважив Гантер.

– Він лежав у коробці зі святковими прикрасами, – продовжила Елла. – Томагавк символізує утиски, яких зазнали від нас корінні народи. Якби існувала хоч якась справедливість, ми б усі повернулися туди, звідки прийшли, і залишили б країну людям, які жили тут до нас.

– Гаразд, – погодився Гантер, – вирушимо після вечері. – Елла сердито зиркнула на нього темними очима, коли чоловік підвівся. – Піду поговорю з татом.

Гантер застав батька за переглядом телевізора. Вінстед розтягнувся на своїй лежанці й не відреагував на прихід Гантера.

– Привіт, тату. Ти йдеш вечеряти?

Сандер навів пульт на телевізор і з якоюсь дивною жорстокістю вимкнув програму.

– Можна я просто поїм у себе? – похмуро спитав він.

– Чому?

– Близнята зводять мене з розуму.

– Ну, звісно, для цього вони й потрібні: щоб зводити нас з розуму.

Сандер важко зітхнув, і за мить Вінстед зробив те саме. Гантер довго дивився на батька.

– Слухай, тату, можна поставити тобі особисте питання? – на свій подив, промовив він.

Сандер кинув у відповідь поглядом, який був ні заохочувальним, ні перешкоджальним.

– Ви з мамою колись… – Гантер облишив це речення і почав знову. – Я дуже переживаю, що Джуліана хоче покинути мене.

Сандер витріщився на сина, ніби той говорив близнюковою мовою.

– Вона каже, що нещаслива, – продовжив Гантер, вражений раптовим бажанням заплакати, і глибоко вдихнув, притлумлюючи його. – Я маю на увазі у шлюбі. От тільки, коли вона говорить, мені здається, що шлюб – це найменше зло. Тобто близнята, ти, усе це. Вона була висококласним адвокатом, а тепер усе, чим вона займається, – це піклується про залежні організми. Серед яких і я, так? Але мені треба працювати, а у нас близнята. Цього я не можу змінити. Та, можливо, їй це настільки набридло, що вона просто думає послати все під три чорти і шкодує, що взагалі одружилася.

Батькове обличчя лишалося дратуюче незворушним.

– Вона сказала, що хоче повернутися на роботу. Сказала, що хоче цього більше за все на світі. А потім додала, що наша нинішня ситуація робить це неможливим. Я не знаю, що робити, – зізнався Гантер у пустоту.

Вінстед знову зітхнув. Гантер чекав.

– Ну, – нарешті промовив Сандер, – що ти можеш зробити? Якщо вона нещаслива, то піде.

Гантер спантеличено витріщився на батька. За мить чоловік розвернувся.