Брюс Кемерон: Ідеальне Різдво для собаки

Джуліана стиснула губи. Це справді було так важко, як вона й уявляла. Біль, страх і шок в очах Гантера повністю деморалізували її. Зараз їй над усе на світі хотілося прибрати той список геть і сказати йому, що це непорозуміння. Але Джуліана діяла не так – вона складала план і дотримувалася його.

– Це просто кілька речей, про які я хотіла з тобою поговорити і боялася забути, – заспокоїла вона його. – Просто послухай, добре?

Гантер слабко кивнув, витріщившись на неї, наче людина, яка бачить, як вишиковується команда, споряджена на її розстріл.

Джуліана глянула на перший пункт у своєму списку і глибоко вдихнула.

– Я знаю, що не повинна так казати, але близнята – це найгірше, що сталося у моєму житті.

Уявляючи, як вона каже це йому, Джуліана думала, що вони з Гантером разом засміються, з сумом визнаючи цей факт. Натомість чоловік продовжував мовчки витріщатися на неї. Від цього жінці захотілося відвернути погляд. Вона продовжила:

– А наша дочка, якщо ти раптом не помітив, стала справжнім свавільним підлітком. Вона без жодного попередження то впадає у похмуру мовчанку, то розлючено кричить. Мені треба, щоб ти підтримував мене, коли я встановлюю для неї правила, бо щоразу, коли я кажу щось таке, що їй не подобається, вона за моєю спиною біжить до тебе.

– Ти хочеш мене покинути? – жалібно спитав Гантер. – Розлучитися?

Господи. Джуліана похитала головою.

– Ні, ні, річ не в цьому. Гантере, я кохаю тебе. Просто зараз моє життя мені ненависне.

– Ну а якщо місіс Еспіноза приходитиме частіше, ніж тричі на тиждень? Можливо, вона зможе щодня забирати близнят з дитсадка, а потім бути з ними ще годину?

– Не це головна проблема, – відповіла Джуліана. – Тебе надто часто немає вдома. Дітям потрібен батько, а мені потрібен мій супутник життя. Пам’ятаєш, як було, коли ми тільки одружилися? І ти, і я так важко працювали, та все ж чомусь здається, що ми більше часу проводили разом тоді, коли я працювала у фірмі, а ти на тій роботі в лікарні. А потім з’явився твій тато… Він узагалі ніяк не допомагає. Просто сидить у своїй кімнаті. Ми приносимо йому їжу, прибираємо за ним, він ніколи не дякує і страждає на депресію – клінічну депресію, – але відмовляється звертатися по допомогу.

З виразу його обличчя Джуліана зрозуміла, що Гантер увімкнув режим гарячкового пошуку шляхів розв’язання проблем.

– Гаразд, – з готовністю відповів він, – а якщо ти повернешся на роботу, наприклад, на неповний робочий день?

Джуліана вже хитала головою.

– О, більше за все на світі я хочу повернутися на свою стару роботу, але судовий адвокат не може працювати неповний робочий день, Гантере. Це неможливо.

Гантер обробляв власний список.

– Я поговорю з батьком, справді. І, щойно закінчиться цей великий проєкт, мій графік налагодиться…

– Любий, відколи ти влаштувався на цю роботу, ти не працював менше за шістдесят годин на тиждень. А тепер ти дістанеш підвищення і почнеш їздити у відрядження…

– Тобто ти кажеш, що якщо мене підвищать, то я маю відмовитися?

Джуліана бачила, що така концепція була для нього абсолютно чужою. Але якщо він цілими днями працюватиме далеко від них, то чим вона відрізнятиметься від матері-одиначки?

– Це те, заради чого я вибудовував усю свою кар’єру, – заперечив він. – Це фактор, що змінює правила гри, якого ми обоє так чекали, можливість досягти успіху у фінансовому плані. Можливість усе владнати.

– Гантере, – тихо промовила Джуліана, – як те, що ти регулярно виїжджатимеш з міста, усе владнає ?

– Вибач… Я не знав, що ти так почуваєшся. Я… – Гантер безпорадно розвів руками, щиро приголомшений. Потім його очі розширилися від жаху. – У тебе хтось є?

– Що?! – скрикнула Джуліана, а тоді знизила голос. – Ні. Припини перетворювати це на катастрофу. Подружжя постійно ведуть подібні розмови. Любий, я відчуваю, що тону. І просто прошу про допомогу.

Вираз обличчя Гантера все сказав за нього – він гадки не мав, що робити.

Сандер стояв у ванній кімнаті, сам у будинку, сам у своєму житті. Перед ним, вишикувавшись, наче солдати, стояли помаранчеві пластикові пляшечки з білими кришками – ліки, призначені для його проблем зі здоров’ям, що виникли останнім часом. Вікодин – після того, як він надірвав спину: лишилося десь вісім пігулок. Валіум – після того, як померла Барбара: на дні пляшечки торохкотіло всього кілька таблеток. Ембіен – допомагав заснути, хоча зрештою чоловік зрозумів, що препарат викликає звикання, і перестав його приймати.