Брюс Кемерон - Ідеальне Різдво для собаки

– Я тебе зрозумів, – чемно відповів Гантер. Від батьківського рішення говорити з нею, як з дорослою, очі дівчини розширилися. – Гаразд, – проголосив він, – думаю, це буде не так уже й складно зробити. Я просто йтиму на звуки руйнувань.

Гантеру не довелося йти надто далеко. У кінці коридору була комірчина, в якій вони зберігали товари, куплені в «Костко» [5] Costco – американська мережа супермаркетів, яка спеціалізується на продажі товарів обмеженого кола виробників за невисокими цінами. . Родина мала запас туалетного паперу доларів на п’ятсот, але на кожному рулоні вони заощадили щонайменше по п’ять центів. Двері до цього домашнього складу були надійно замкнені завдяки ручці, яка, як підказував здоровий глузд, була надто тугою, щоб її могли повернути маленькі дитячі рученята. Але двері були прочинені. Гантер відчинив їх навстіж і, оскільки того вимагала ситуація, закричав: «Ага!».

Близнята відреагували на раптовий напад батька сміхом. Вони вже встигли розірвати пакет із шоколадним печивом, і, судячи з крихт на їхніх сорочках, кожен із хлопців поглинув кілограмів зо три.

– Так, джентльмени, – суворо промовив Гантер. – Повертайтеся на кухню. Це печиво по праву належить мені.

Близнята перезирнулися і обмінялися короткими нерозбірливими фразами.

– Тут немає Елли, яка б могла це перекласти, тож я сприйму це як «так, сер». А тепер гайда. – Гантер рушив за ними наче судовий пристав. Повернувшись на кухню, він посадив хлопців на їхні високі стільці. Чоловік відчував ейфорію: йому вдалося . Недовго Джуліані бути з ним нещасливою.

– Де ти їх знайшов? – поцікавилася вона.

– Вони снідали, – відповів Гантер. – Хтось бачив мою каву?

Джуліана махнула кулінарною лопаткою на мікрохвильовку, яка послужливо пікнула.

– Точно. – Він відчинив дверцята й поклав руку на чашку. Кава знову була холодна. Чоловік захлопнув дверцята і знов увімкнув мікрохвильовку.

– Ми з мамою саме говорили про те, що, мабуть, нам слід завести собаку, – наполегливо промовила Елла. Вона з такою дивною напруженістю подивилася на батька, що він розвернувся і спантеличено зиркнув на Джуліану.

Джуліана намагалася щось передати своїм поглядом, у її очах читалося застереження, і Гантер усвідомив, що знає, що воно означає. Новий пес стане лише черговим тягарем для його дружини, яка вже була на межі. Нещаслива в нашому шлюбі. Він похитав головою.

– О, ні, ти що, зараз не найкращий час для нового собаки, – сказав він, тішачись, що зміг підтримати у цьому Джуліану.

Те, як витріщилися на Гантера його дружина з донькою, навело його на думку, що він щойно припустився колосальної помилки. Що відбувається? Він вирішив спробувати ще раз.

– А як же Вінстед? У нас уже є пес.

– Вінстед старий, – презирливо промовила Елла.

Юен виголосив щось типу: «Вінді юбе пукать!». Йому з братом здалося це неймовірно смішним.

– Він сказав, що Вінстед постійно пукає, – переклала Елла.

Гантер кивнув.

– Дякую. Як мило, що першим чітким словом Юена стало слово «пукати».

Хлопці відреагували на батькові слова, наче пияки в комедійному клубі, затрусившись від сміху.

Джуліана зітхнула.

– Слухай, схоже, обов’язки шофера сьогодні виконуватиму я, – заявив Гантер, шукаючи свою чашку з кавою.

– Боже мій, – простогнала Елла. – Гірше й бути не може.

Елла мовчки сиділа в машині з таким похмурим виглядом, що Гантеру хотілося розвернути її до себе й накричати на неї. Він спитав доньку про заняття в школі, а вона у відповідь лише буркнула. Він спитав про її друзів, з таким самим результатом. Близнята сиділи позаду, белькочучи один до одного своєю інопланетною мовою, і Гантеру хотілося лише… Ну його бажання було близьке до неможливого. Він просто хотів знову подобатися своїй дочці.

Раптом обличчя чоловіка осяялося.

– Слухай, Елло. Син моєї керівниці трохи старший від тебе й також навчається у восьмому класі.

Елла ніяк не відреагувала на це оголошення.

– Здається, він до кінця футбольного сезону житиме з батьком, а потім переїде сюди й ходитиме до твоєї школи. Я сказав шефині, що ти залюбки йому все покажеш.

Нарешті якась реакція. Елла сіпнулася, наче отримала прямий удар межи очі.

– Що?! – відповіла вона криком, який викликав би непідробний захват у будь-якого режисера фільму жахів.

– Ага, – розважливо продовжив Гантер. – Він приїде в понеділок після Дня подяки. Ми заберемо його й відвеземо до школи, щоб ти змогла познайомити його зі своїми друзями. Хлопця звати Шон.