Ксеня Корчук - Кожен платить за себе

Наші друзі, знайомі часто здаються нам дуже приємними та привітними людьми, в яких все в житті добре. Але часто ми не здогадуємося, які таємниці ховаються за закритими дверима їх домівок. Так, як наша, здавалося б майже ідеальна пара – Джулія і Саша.

Він – симпатичний, молодий чоловік, у своїх 32 займаючи почесне місце в районній поліції та готовиться стати мером міста. Джулія – чарівна леді з хорошими манерами, яка ніколи не була позбавлена чоловічої уваги, а молоді дівчата таємно заздрили й намагалися наслідувати її.

До розкішного будинку під’їхав сріблястий джип, з нього втомлено вийшов Сашко і відчинив двері машини своїй дружині. Тільки сьогодні Джулія була зовсім не схожа на себе. Лице Джулі було чимось дуже стривожене, а замість красиво укладеного довгого волосся – дуже коротка стрижка. А вишуканий одяг, який вона зазвичай носила замінювали протерті джинси, футболка і піджак Саші, рукава, якого майже повністю ховали руки дівчини, які були складені спереду. В неї ніколи не було звички ходити саме так. Пара вийшла з машини й попрямувала до свого будинку.

– Гей, Джулі, це ти? – вигукнув їх сусід, вже трохи підстаркуватий чоловік, який збирав яблука у власному городі – тебе не впізнати – доречно підмітив чоловік.

– Доброго вечора, дядьку! – Джулі відповіла коротко, намагаючись уникнути будь-яких інших питань.

– З приїздом, як там твоя родина? – Продовжував сусід.

– Хто? А так, добре. Вибачте, я дуже втомлена з дороги – відповіла дівчина не зупиняючись.

Подружжя зайшло в свій будинок, за дверима якого вже через декілька хвилин, сталося щось неочікуване і трагічне. Постріл… Тиша… Ніхто вже не міг впізнати щасливу і чудову сім’ю, яку всі знали раніше. Ніхто і здогадатися б не зміг, які саме таємниці ховалися за стінами однієї з найуспішніших пар міста.

– Є хто дома? Я приїхав. – Прозвучало з дверей. Це був Устим – високий, чорнявий хлопець зі смаглявим обличчям. Його виразні карі очі завжди горіли привітним і відкритим поглядом. Простий хлопець з простим іменем, нічим особливим не виділявся, але завжди був веселою, дружелюбною і з великим серцем людиною.

– Устимку, – з радісним голосом вибігла з кухні мама й обняла сина так, ніби він приїхав не з роботи, а вернувся з війни. Марія Степанівна була вже старша жіночка, в такому віці, коли змістом життя стає: домашня господарка і життя власних дітей.

Устим працював у Києві, а це було досить далеко від рідного міста, тому вдома він бував не часто, а особливо за останній рік.

– О, ну нарешті! А то мама сказала, що не дасть вечері доки не приїде її улюблений синочок – з жартом в голосі сказав брат Устима – Андрій, з цими словами по дружньому його обняв.

Через декілька хвилин вже вся сім’я сиділа за одним столом, як у старі добрі часи, обговорюючи недавні події й сміючись один з одного.

– Закрийте двері, а то ще сусіди на запах дерунів прибіжать – жартуючи сказав Андрій.

– Ну, якби не приїзд Устима, то нам би прийшлося самим до сусідів бігти – дражнячи дружину відповів Василь Петрович.

– Нема в тебе совісті, Василю, – трохи обурено відповіла мама – як дитина приїжджає раз в пів року, то можу і потішитись – після невеличкої паузи додала, як була Джулія то хоч Устима частіше бачила в дома.

Джулія – то була Устимова колишня дівчина, вони вже рік, як розійшлися, але це було справжнє кохання, яке тривало три роки, тоді, дійсно бачила сина мало не щотижня, і декілька годин в дорозі його явно не лякали.

– А дійсно, як там Джулія? – насипаючи собі цукру в чай, запитав Устим.

Після цього невинного питання мертва тиша полонила сімейну розмову. Ця пауза, здавалася такою довгою, що складалося враження, що зараз повинна випливти якась нереально загадкова таємниця. Аж поки тато, як справжній голова сім’ї, взяв на себе відповідальність порушити мовчанку.

– Андрію, – з обуреністю в голосі сказав, – як, ти нічого не сказав Устимові?

– Щось сталося? – не витримав Устим.

– Та нічого особливого, просто Джулія вийшла заміж. – Трохи притишеним голосом відповів Андрій. – Не хотілося тобі казати.

Ніхто раніше не спішив розказувати Устимові про цю новину, тому що всі знали про його почуття до дівчини, і нікому не хотілося ще раз розбивати його серце.

Пожвавлення в сім’ї явно стихло.

– Ну це, мабуть, добре. Я надіюсь – вона щаслива – монотонним голосом почав Устим. – Все нормально, ми вже рік як не разом, в цьому нема нічого поганого.