Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

© Мендель Ю. В., 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Писати цю книжку було вкрай складно. Я бралася до неї не раз, прописувала по кілька десятків тисяч слів – і закінчувала проекти.

Ключовим питанням, яке постало переді мною, було те, що правда дуже багатолика і найчастіше витвережує. Тоді як більшість документальних матеріалів пишуть на підставі етичних норм, дипломатії та, будьмо відверті, бажання автора показати себе в позитивному ключі. Але – не можна подавати правду, яка витвережує, залишаючись водночас позитивним героєм.

Переді мною постав моральний вибір. А моя мораль – це дотримуватися цінностей: дарувати щирість, якої нам так бракує, і творити корисне. От тільки таємниць політичної кухні я особливо не розкриваю. І це теж мораль. Бо якщо тебе допущено до секретів і визнано гідним довіри, поважай це право і зберігай їх. Це повага довіри до тебе.

Ось уже три десятиліття, як Україна офіційно проголошує свою незалежність. Це досягнення багато в чому особисте для кожного з нас, особливо для тих, хто народжений в останні роки існування СРСР або на початку 1990-х. Ми – те покоління, яке мусить остаточно сформувати втрачену українську ідентичність, сформулювати, хто ми, українці, сьогодні, куди ми йдемо, що цінуємо в минулому, ким будемо з плином десятиліть.

І ось вам перша правда. Пишаючись багатою історією, національними героями – козаками, культурою наших предків, ми, проте, занадто часто апелюємо до образу жертви, вигідного, щоб дістати підтримку, але від самого початку програшного. Так, це складно – жити в реальності перманентних криз, втрачати території, бути зрадженими гарантами нашої безпеки і говорити про країну можливостей та відкриттів. Але так і є насправді. Ми, справжня Україна, саме така. Країна, де уживаються люди з почуттям кривди й рішучістю творити, полярними світоглядами, різними культурами і геть різним минулим. Ми країна часових і культурних заломлень, паралельних вимірів, що співіснують разом.

У психології цікаво розглядають травму покинутості та як вона позначається на людині. Той, хто дістав таку травму в дитинстві, протягом усього життя почувається завжди зайвим, неначе його не чекали, його не мусить бути. Згадайте, як у школі, спізнюючись, один учень тихенько стукав у двері, боязко зазираючи, і просив вибачення, намагаючись привертати якомога менше уваги вчителя й класу. Інший же влітав вихором, відчиняючи двері ногою, цілковито впевнений у своїй потрібності й своєму місці в цьому класі у цей час.

Ми нагадуємо цього боязкого школяра, який не має певності у своєму місці у світі. Це не дивно, враховуючи численні спроби нівелювати українців як націю. А проте зробити це досі нікому не вдалося. І нам час уже дорослішати й відчиняти ці двері до класу красиво, ввічливо і впевнено.

Саме так, упевнено, ввічливо й сильно, відчинив двері Володимир Зеленський, шостий Президент України. Для всіх українських школярів, які спізнилися на уроки світу. Ми є. Тут і зараз. І неодмінно будемо частиною спільного майбутнього планети. Незалежні, сильні й щасливі.

Можна відмовлятися від підписання угод, вписувати геополітичні напрями до Конституції, проголошувати полум’яні промови, рекламувати красиві політичні гасла, утім, так і не зрозуміти ідентичності українців, дуже складної, багатогранної, емоційної, з її прадавньою мудрістю і наївною романтичністю, що вміє навчити завдяки безцінному досвіду, але не здатна збагнути багатьох досягнень Західного світу, відчуває свою належність до європейців і водночас слухає російську попсу.

Щоб почати формувати наш світогляд і розуміння, хто ми такі, мусимо подивитися правді у вічі. Не можна замовчувати правду і пропонувати національні ідеї. Не можна заплющити очі на реальність і штучно ліпити ідентичність.

Ця книжка – спроба осмислити українські реалії з погляду українки, народженої наприкінці 1980-х, просто перед розвалом Союзу. Народженої в російськомовному місті, але для якої українська мова стала рідною. Яка добряче відчула смак усіх страхів, комплексів та обмежень з боку імперської Росії, але яка вчилася у західного світу, об’їздивши десятки курсів і програм у Європі та США. Українки, яка щодня живе і працює з трьома мовами: українською, російською і англійською. Якій у дитинстві танцювалося однаково щиро під «Арлекіно» і Oops, I Did It Again . Якій говорили, що не можна вступити до університету без хабаря, але вона не мала грошей на хабар і вступила. Яка їздила по першу шенґенську візу, що її, мешкаючи в Києві з реєстрацією в Херсоні, треба було отримувати в Донецьку. І яка тепер літає за безвізом. Українки, якій без упину твердили «ти ж дівчинка», апелюючи до провінційних суспільних стандартів, і якій вдалося зберегти індивідуальність, щоб згодом почуватися рівнею в світі чоловіків.