Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

Повірте, таке важко не помітити в розслабленому стані, якщо цей романтичний і жвавий кіногерой – твій нинішній шеф з його колишнього життя. «Я не могла на нього не працювати, – написала я одразу повідомлення другові. – Вдома в мене постійно крутилися його шоу по телику, а тут навіть немає WiFi , і перше, що я бачу зранку, – це він, який біжить у кліпі Кіркорова». І кинула посилання.

Ви вже зрозуміли, що Кіркорова YouTube підібрав автоматично, розцінивши його хіт «Просто подари» приблизно за категорією аншлагової «Девчоночки» Бєлоусова початку 1990-х. Але появу в цій логіці Зеленського в моєму сірому ранкові я досі пояснити не можу. А втім, мені вистачило цих кількох секунд, щоб цілком прочунятися від сну і повністю завантажити мозок політичною реальністю. У соцмережах і далі розгорався конфлікт між Міністерством оборони і журналістом, що працював на опозиційну силу, заступник Керівника Офісу Президента збирав головний негатив в онлайн-медіа і серед активістів, а ми наближалися до річниці зустрічі в «нормандському» форматі. Роботи було повно, і я знала, що Володимир Олександрович поставиться до неї дуже уважно. Мені досить побачити його, який фахово грає роль закоханого романтика, щоб згадати його професійну вимогливість до себе та своєї команди, і перфекціонізм, із яким він у минулому житті змушував свою тодішню команду десятки разів проходити тренування на сцені, а тепер ретельно контролював виходи новин, фото і відео в медіа і нашу комунікацію за вічними скандалами.

Тиждень видався не з легких. Один із найважчих у році, насправді. Кінець високосного 2020-го акумулював усі емоції і провали, обіцяючи не надто райдужний початок наступного року. В повітрі витала роздратованість, яка поперемінно викликала невдоволення керівництва й безглузді конфлікти всередині команди. Залишалося кілька тижнів до нового року.

Бюджет не було ані ухвалено, ані погоджено з політичними гравцями. І навіть коли його ухвалювали, проблеми з дефіцитом залишилися. Над Україною знову, вже вкотре, нависла примара дефолту. Без західних партнерів було не обійтися. Вони все ще сумнівалися щодо чергового траншу, але розуміли, що покинути напризволяще сорокамільйонну країну в центрі Європи теж не можна. Україна й так потерпала від війни на Донбасі, запізнілих реформ, закоренілої корупції, що за тридцять років уже стала частиною менталітету, постійної розрізненості суспільства через прихильність до західних чи російських тенденцій. Усе це повторювалося з року в рік, змінювалися покоління, але Україні так і не вдалося сформувати «пакет» тих цінностей, на яких можна було б побудувати по-справжньому сильну державу.

У 2016 році, коли я поверталася до України з Брюсселя, закінчуючи там кар’єру міжнародного тележурналіста, мені випала нагода познайомитися з редактором видання, яке читають усі політики столиці ЄС. Його досвід міжнародного кореспондента формувався десятиліттями роботи на різних континентах. Він також висвітлював Росію, Україну та інші країни пострадянського простору.

«Ніде немає таких поганих політиків, як в Україні, – констатував він мені так несподівано, що я навіть сприйняла це за одкровення. – Так, у Росії теж є корупція, теж порушуються права людини, там теж бідність і складно жити. Але у їхніх політиків усе ж є непорушні цінності. – Ми спілкувалися англійською, і тільки одне слово він вимовив російською, яку вивчив під час роботи в Москві. – Державність. – Він з більшим притиском наголосив на цьому слові. – Це те, у що вірять їхні політики, це їхня ідеологія. Українські політики не мають цінностей. Вони готові пообіцяти все що завгодно, навіть суперечливі речі, аби тільки залишатися далі в політиці».

Він мав рацію, і ми обоє це знали. 2016-й. Це був час начебто нового політичного віяння, коли вже другий рік поспіль Україна відстоювала належність до європейської родини, другий рік після Революції Гідності, коли ми чітко, через біль і смерть, визначилися, що йдемо на Захід. У нас почалися нові реформи, про нас почали більше писати в західній пресі, здавалося, багато що мало б змінитися.

Але зміни були повільними і малопомітними всередині країни, в регіонах, де досі у багатьох селах не чули про водо- чи газогін, у містечках, де звичайний робітник отримував зарплату на рівні $150, коли в пресі не вщухали гучні скандали про хабарі в сотні тисяч і мільйони доларів. Чверть населення України жила за межею бідності, а політичні еліти лише скандували у виборчій гонитві проєвропейськість, не бажаючи ні на хвилину ставати європейцями самі.