Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

Оточення Президента Петра Порошенка загрузло в корупційних скандалах і лицемірстві, інформаційна політика будувалася на агресії, брехні й відсталому, неприродному консерватизмі, сильні ставали дедалі сильнішими, еліта насолоджувалася відстороненою елітарністю, а народ виживав, втомлено й роздратовано спостерігаючи виставу на сцені українського політичного театру. Європа була недосяжною без європейських політиків. А Петро Порошенко і його команда залишалися дрібними радянськими злодіями, які дорвалися до бюджетного корита. Пафосні гасла не могли приховати від західних журналістів радянські звички, закомплексовані реакції та погано награну брехню. Політична еліта наскрізь просякла гнилизною, і від перестановки осіб результат не змінювався.

За майже тридцять років незалежності політичні партії в Україні не виробили ані єдиної державної ідеології, ані власних ідеологічних цінностей. Кожна нова політична сила будувалася й виживала виключно завдяки постаті лідера. Ціннісні орієнтири, обіцянки, дії змінювалися залежно від вигод і завдяки короткій народній пам’яті. І не було того, хто б відмовився від політичних бонусів задля обстоювання цінностей ідеологічних. Адже не було й самої ідеології, не було жодного слова, що його західний журналіст залишив би в оригіналі як розуміння цінності саме української ідентичності.

Та й що це таке – українська ідентичність, жодна з політичних сил так і не спромоглася визначити. Петро Порошенко намагався був штучно насадити консервативні ідеали початку ХХ століття, що втратили свою актуальність і для багатьох уже не здавалися привабливими. Він витратить силу-силенну зусиль на побудову формули ідентичності із занадто крихкими компонентами: армією, на якій наживалося його оточення, мовою, якою не спілкувалися в його родині, вірою, яку він ототожнював з автокефалією української церкви і яку перетворив на попсовий електоральний тур із Томосом.

Західні журналісти й надалі асоціювали українську ідентичність із легендами про сміливе козацтво, з короваєм, що його печуть у селах на весілля, з різдвяними колядками, співаними від хати до хати ще в гоголівських оповіданнях. Україна для західного читача ідентифікувалася з селянством і залишалася пострадянською провінцією. Більш чіткий за попередніх президентів, Порошенко, проте, обрав той-таки шлях заперечення масштабності, багатозначності, складності, розмаїття, строкатості, суперечливості сучасного українського суспільства заради занадто вузьких визначень, щоб стати автором простої й доступної формули нашої ідентичності. Та що більше він насаджував свою формулу, то більш неприродною вона виявлялася. І як наслідок викликала відторгнення у більшості суспільства, як погано підібрана шкіра, що не прижилася під час невдалої косметичної операції.

Під кінець 2018-го, коли в президентські кандидати знову вибилася давно відома парочка – Петро Порошенко і Юлія Тимошенко, у народу помітно відчувалася втома. Брак політичної еліти, зміна тих самих осіб, які, по суті, нічим не відрізняються, і відсутність будь-якої альтернативи створили величезний простір для нових можливостей. І коли в новорічну ніч 2019-го Володимир Зеленський оголосив своє рішення йти на вибори президента, багато хто зітхнув з полегкістю: це була надія, якої не відчувалося вже давно.

Навіть після кривавого 2014-го, коли на Майдані загинуло понад сотню людей, і приходу нової, проєвропейської, наскільки це було можливо, політичної сили, в повітрі так гостро не відчувалася надія. Особисто я порівняла б це відчуття з 2004-м, коли революції й мітинги ще були для нас чимось новим, для багатьох – незвіданим, коли справді відкидали старе і прагнули чогось цілком нового. Після цієї заяви захотілося жити. Ні, з погляду логіки, звичайно ж, було страшно, але серцем дуже вже хотілося новизни і свіжості. Як смаку першої соковитої полуниці, яка впевненим ароматним вибухом у роті ніби заявляє: все літо ще попереду.

Доволі насичена кампанія, брудна за своєю суттю, часто принизлива для новачка Зеленського, виснажлива для багатьох журналістів, загалом цілковито в стилі пана Порошенка, мені, людині емоційній, далася доволі легко. Навіть беручи до уваги те, що новини доводилося моніторити з ранку до вечора, а писати – нескінченно багато, що пропагандистська машина Порошенка безугавно продукувала фейки, а в США набирав обертів скандал, у якому фігурували Джо Байден і Україна, у травні я почувалася досить бадьорою. Це вперше ми з батьками, не змовляючись і не сперечаючись, проголосували за одного кандидата. Ми всі прагнули жити краще. А якщо не краще, то бодай з надією, а не без неї.