Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

Ми – покоління, народжене в радянських реаліях, але яке виросло на американській мрії. Сьогодні, як ніколи, час створювати нашу мрію, мрію кожного українця. Але для цього потрібно навчитися жити разом, приймати, усвідомлювати себе і свою роль у суспільстві. Любити країну – це поважати її.

Складно сформулювати ідентичність нації, не обмежуючи її й охоплюючи всю багатогранність. Але неможливо зробити це без намагання осмислити себе й обговорити це у межах суспільного діалогу. Я пропоную почати. Зі щирих спроб осмислити нас з погляду досвіду українки, яка любить свою країну, і пропозиції прийняти одну з мільйонів правд, що створюють нашу Україну.

Журналістка Д. оселилася в моїй новій квартирі на тиждень-два, поки знайде житло. Вона щойно переїхала до Києва, і, як кожній самостійній дівчині без повного фінансування батьків, їй потрібна була допомога. Це не перша дівчина, якій я надаю тимчасовий прихисток на час пошуку квартири: ми, дівчата, повинні допомагати одна одній. Приїхавши до Києва 2003 року, я не мала нікого, хто б допоміг мені зорієнтуватися. Попри стереотип, що студентський період життя – найкращий, я дотримуюся цілком протилежної думки. Усе моє подальше життя, яке я будувала сама, не будучи залежною від стандартів і умов університетів, а також чужого фінансування (завжди мінімального в моєму випадку), тільки кращало: що більше минало часу після вишу, то ліпшим і приємнішим ставало моє існування.

Тепер я працювала на бажаних роботах. І це був не жарт: я завжди мріяла працювати саме в The New York Times і на світову організацію, яка курирує проекти, що поліпшують життя в усьому світі. У моєму випадку це був Світовий банк.

У свої тридцять два я вже зібрала кошти на іпотеку і робила ремонти у своїй першій квартирі. Я їздила по закордонах, коли хотіла, і могла бодай іноді виділити час на відпочинок. Д. завела розмову про найгарячішу тему в медіа-середовищі: чи здогадуюсь я, хто може бути прес-секретарем новообраного Президента Володимира Зеленського, який щойно прийшов у політику з креативної індустрії, а саме – побудував імперію гумору в Україні. Конкурс викликав ажіотаж, на нього пішли тисячі журналістів, прес-секретарів, комунікаційників і просто фанатів Зеленського.

Здогадуюся, зізналась я. Д. звелася на лікті на ліжку і з властивим їй наївним здивуванням голосно скрикнула: «Спра-а-а-авді??? А чому ж ти мовчиш?!» «Бо ще не знаю, чи хочу я на це погоджуватися», – відповіла я.

Відновити WiFi на квартирі, куди я вимушено переїхала восени 2020 року, мені так і не вдалося. Тож я користувалася мобільним 3G .

До того ж сьогодні зранку в селі на Київщині не було світла. Таке часто трапляється, коли дроти вкриває ожеледь. Ранкові сіро-снігові сільські пейзажі Київської області навіювали ностальгію. Раритетна «Девчонка-девчоночка» здавалася витонченим вибором на телефонному YouTube о сьомій годині безсонного ранку. Зварити два яйця на сніданок і гречку на обід – я мала свій мегаплан для підтримання дієти на цілий день.

Протягле «Я за ночь с тобой отдам все на све-е-е-ете-е-е-е…» плавно рухало сонними м’язами, і ранок поволі почав наповнюватися першими думками і робочими повідомленнями. YouTube плавно перемикав хіти двадцяти- і десятирічної давнини, іноді дратуючи рекламою дешевої нерухомості регіону. Аж раптом уся моя кухонна метушня завмерла. Ні, вода й далі кипіла, над чаєм димувала кип’яткова пара, але все це в одну мить перетворилося на щось несправжнє, неважливе, наче відсунулося в інший вимір і більше ніяк не стосувалося мене. Авжеж, я поснідаю яйцями з нарізаним авокадо, покладу гречку з копченою норвезькою рибою в лоток на обід, зроблю всі свої вранішні процедури. Та все – вже на автоматі, так, ніби моє тіло рухається неусвідомлено, як належить: душ із дверима без водонепроникних смужок, новий крем від нового косметолога, чорні штани і чорний светр (нині я ношу і купую тільки чорне… та й Бог із ним) і вже купа повідомлень у WhatsApp . Вранці голова тверезіша і багато питань розв’язується швидше.

Усе – через сорок сьому секунду кліпу «короля» російської естради. Річ у тім, що, поки Філіп Кіркоров співав про квітень, який прокинувся в його душі, на екрані біг що є духу не хто інший, як Президент України Володимир Зеленський. Так, біг у 2011 році, задовго до самої думки Володимира Зеленського прийти в політику. Біг у кадрах одного з найпопулярніших його фільмів. Молодий, спортивний, щирий, старанний, закоханий. У краватці й світло-сірому костюмі – зараз він рідко такі вдягає.