Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

Під час президентської кампанії, можливо, вперше в житті Зеленський відчув, що означає бути публічно нелюбим. Його обожнювали завжди і скрізь: завзятого і активного студента в університеті, веселого і дотепного на сцені КВК, у кожній новій гумористичній програмі й фільмі – але тільки не під час президентської кампанії. У ці стрімкі кілька місяців він відчув, як то – коли політичні опоненти поливають брудом, невпинно й успішно шукають компромати; і зрозумів, як воно – сперечатися публічно, без телесуфлера. Однак упорався він із цим чудово завдяки багаторічному досвіду публічних виступів.

Входження Володимира Зеленського в жорстокий світ політики було неприємним через важку виборчу кампанію. Але він, як новоспечений політик, швидко, збираючись на силі, спинався на ноги, довіряючи натовпам виборців, усвідомлюючи новий для себе навколишній світ і роззираючись навсібіч. Це породжувало емпатію й симпатію, і саме таким він прийшов на дебати з Петром Порошенком, які пробудили в людях співпереживання і майже батьківське бажання підтримати Зеленського.

Йти віч-на-віч із таким кар’єрним зубром, як Порошенко, Зеленському було як мінімум неприємно. Знаючи це, Порошенко думав, що дебати підуть на користь саме йому, і наполегливо вимагав їх проведення, хоча ще під час попередніх президентських виборів у 2014 році сам відмовився дискутувати зі своєю тодішньою опоненткою Юлією Тимошенко.

Для Зеленського було ризиковано як брати участь у дебатах, так і уникати їх. Розуміючи це, його команда почала підготовку ще до першого туру голосування. Після того як два кандидати вийшли в другий тур, команда політичного новачка підготувала вірусне відеозапрошення для Порошенка, в якому Зеленський запропонував умови проведення дебатів: він зажадав, щоб обидва кандидати здали аналізи на наркотики, аби переконатися, що вони здорові; щоб Порошенко вибачився за поливання Зеленського брудом і щоб дебати проводилися на Національному стадіоні «Олімпійський» перед людьми і представниками ЗМІ, а не в студії громадського телеканалу, як це передбачено законом.

Ця історія набула всесвітньої популярності. Порошенко виконав майже всі ці умови, окрім вибачень. Його тодішня відповідь: «Стадіон так стадіон», за допомогою якої він намагався приховати хвилювання і показати патерналістську поблажливість – мовляв, його не хвилює, на якій платформі він «знищить» новачка, – стала ідіомою в Україні. За дебатами спостерігала ледь не вся країна і більшість світових медіа.

Перед цим моя рідна тітка нарікала на добрі шанси Зеленського стати президентом. Їй не подобався його гумор, і вона побоювалася відсутності політичного досвіду. Дебати змінили її настрій і думку на 180 градусів. Промова Зеленського була свіжою і справедливою щодо української влади, і люди це знали.

«Я не ваш опонент, – сказав він Порошенку. – Я ваш вирок». Кожною фразою актор і бізнесмен Зеленський ніби забивав цвяхи в політичну труну Порошенка. Він не вихвалявся і не обіцяв забагато, ніби був прописаний успішний сценарій, – так підказував його гострий розум.

Моя тітка дивилася дебати з глибоким переживанням і материнським трепетом. Вона співчувала молодому послушникові, що стояв перед грубим і самовпевненим олігархом Порошенком, який підвіз автобуси людей, щоб створити натовпи підтримки.

«Я хочу, щоб Зеленський переміг, – сказала вона після дебатів. – Він мусить стати нашим слугою народу».

Зеленський сам собою давав більше надії, ніж будь-яка революція до цього. У червні 2019-го Міжнародний республіканський інститут повідомив, що 48 % українців сподівалися на позитивні економічні зміни у перший рік президентства Володимира Зеленського, порівняно лише з 14 % десятьма місяцями раніше. Народ, утомившись від корумпованих і прогнилих пострадянських політиків, вимагав змін. Він виявив Зеленському величезну довіру: спершу той отримав 73 % голосів як Президент, потім його нова партія, що складалася із геть невідомих новачків, досягла історичного результату, діставши 43 % підтримки на позачергових парламентських виборах.

Розгромні, рекордні 73 % у другому турі теж у суті своїй були революцією. Лишень прийнятною для більшості населення: без брудних наметів, розтрощеного Майдану, негігієнічних і холодних ночей з ризиком бути побитим, знесеним водометами чи обприсканим газом, без усієї цієї революційної «романтики» минулих століть, але з чітким, жорстким і емоційним вироком тодішній владі. Перша по-справжньому електоральна революція України.