Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

Бідність – це не просто відсутність достатку, дому, одягу чи їжі. Бідність – це перешкода до побудови сильного суспільства.

У дитинстві в школі пояснювали просто і метафорично: у людини є два крила: одне – матеріальне, друге – духовне. Доки не запрацює перше, друге також не розправиться.

Але ось у чому суть. Без другого, на одному крилі, високо не злетіти.

Бідна людина зосереджена на виживанні, тому між їжею і книжкою вона обере харчі, а не читання чогось нового. Бідність – це коли тобі не до оплати за інтелектуальний продукт, поїздок регіонами чи іншими країнами, вивчання інших культур, що їх ти не розумієш і не бажаєш розуміти. Бідність – це коли ти ледь виживаєш у своєму маленькому обмеженому світі без можливості дізнаватися щось нове і розвиватися.

Для бідної людини саме споживацтво стає цінністю, стає культурою. Вона цінує матеріальне більше за духовне, отже, можливо, не замислюватиметься про наслідки і корупцію. Бідність засліплює навіть дужче, ніж багатство.

Бідність розуміє негатив і не сприймає позитиву. Бо негатив – це реальність бідності. Бідність не вірить у позитив, якого майже немає в її житті. Бідність часто не вірить у добро, у безкорисливість, людяність, відданість, небайдужість.

Бідність матеріальна часто відгукується убозтвом інтелектуальним і культурним. Бідність породжує стереотипи, бідність вірить у брехню і не вірить у людей. Бідність груба, позбавлена етики, агресивна і нещадно люта.

Ось чому у бідній країні важко збудувати сильні інституції, ось чому так легко підірвати те, що є. Спотворення реальності у бідній країні відбувається значно легше, ніж у багатій. А в епоху розвитку технологій і поготів.

Ось чому так важливо боротися з бідністю, викорінювати її в кожній країні. Завжди. І прагнути до загального, максимально вирівняного процвітання для кожного.

Прагнення перевести країну на макроекономічну стабільність із довготривалим плануванням набуло за каденції Володимира Зеленського нової назви – «соросятство», а тих, хто обстоював цю ідеологію, назвали лагідно-зневажливо «соросята». Вигадане слово проолігархічних конспірологів стало частиною політичних діалогів.

Першому урядові Зеленського, очолюваному прозахідним сміливцем і кар’єристом Олексієм Гончаруком, більшою мірою пасувала ця назва. «Два метри сексу» – так називала тридцятип’ятирічного главу уряду «соросят» моя подруга. Він стрімко вкотився до Кабінету Міністрів на самокаті, порозсаджував своїх міністрів, запропонував купу законопроектів, щоб так само стрімко піти у відставку у березні 2020-го.

Він запам’ятався працьовитістю, амбітністю, швидкою зміною масок, колосально накопиченою агресією, яку щедро вихлюпав на парламент, за що дістав відповідне неприйняття, а також періодом найбільшої активності в пропонуванні й голосуванні реформ. Саме за його каденції Україна стала відома на Заході завдяки так званому турборежиму, коли від серпня до кінця року було проголосовано 150 законопроектів, що скасовували багато застарілих норм, законсервованих ще від часів СРСР, і трансформували ринки України.

Але заслуга їх ухвалення все-таки належить Президентові, а не Прем’єру, як міг помилково подумати Захід, куди Гончарук пізніше подався, сподіваючись на підтримку, щоб повернутися у велику політику. Це Зеленський особисто погоджував кожну реформу, обирав моделі, вносив зміни, якщо бачив, що в первинному вигляді законопроект не буде проголосовано. І так само просив парламент, що більшістю не сприймав Гончарука, голосувати.

У спілкуванні з парламентом Зеленський одразу виявив блискучу рису своєї вдачі: він справді слухав усіх, ніколи не слухався поради лише однієї людини і дозволяв людям приймати рішення.

На самому початку його президентства новому парламенту треба було проголосувати близько 70 нових законопроектів. Два радники Президента вимагали порушити регламент і змусити парламент проголосувати за них у першу ніч після засідання. Зігнати більшість наляканих депутатів фракції «Слуги народу» до парламенту було нескладно. Два інші радники наполегливо рекомендували діяти повільніше, але без порушення правил, щоб ці закони не було згодом визнано неконституційними. Зеленський прийшов на зустріч із парламентом і просто попросив депутатів зробити вибір підняттям рук. Більшість була за повільніший процес, який згодом і протривав кілька місяців.