Юлія Мендель - Кожен із нас – Президент

У 2016-му я висвітлювала конвенції Дональда Трампа і Гілларі Клінтон. Це збори партій республіканців і демократів відповідно, на яких вони обирають і офіційно проголошують кандидата на вибори.

Відтоді я прочитала чимало книжок з питань кібербезпеки, зломів, дезінформації й дізналася багато про те, як їм протистояти. Читала про Cambridge Analityca , дивилася фільми про роботу нових політтехнологій. Сьогодні без цієї інформації неможливо розуміти політику. Адже Інтернет – це нова доповнена реальність, спроможна як підсилювати політиків і держави, так і підривати їх.

Усі кампанії впливу з нелегальним збором персональних даних, таргетуванням реклами на основі цих даних і використанням величезної кількості ботів базувалися і базуються на ідеології розділення суспільства. Береш за основу найбільші страхи та історичні травми суспільства, емоції болю, негласно (ботами, соцмережами, хештегами, емоційною і таргетованою рекламою) роздмухуєш тему і агресивно налаштовуєш громадські групи одну проти одної. Тоді частина людей голосуватиме активніше, більше прибічників політсили прийде на голосування. На іншу ж частину населення, яка ще не визначилася, або на прибічників опозиційної сили, мають діяти подразники, щоб змусити людей засумніватися у своєму виборі, іти голосувати за створене прагнення «справедливості». Болі суспільства – це інструмент політтехнологів. У розвинених країнах це питання імміграції, расизму, прав меншин. Ці травми перетворюються на «брудний секретик, яким вони діляться з деякими своїми прибічниками і за допомогою якого потайки маніпулюють невдоволенням мільйонів інших своїх прибічників» («Криза самовизначення»).

В Україні теми, що добре надаються для розділення, – це патріотизм, мова, входження країни до ЄС або ж напрямок у бік Росії.

Певна річ, що пан Порошенко користувався цими ж прийомами і технологіями. Користувався і під час кампанії, і вже після програшу, розділяючи українське суспільство питаннями мови, когось визначаючи як кращих патріотів, когось – як гірших, укидаючи в інформаційний простір дражливі для суспільства речі, що спотворюють реальність. Він заполонив українські соцмережі ботами, виводив людей на вулиці, вливав фінанси в медійні (і соцмедійні) канали. Тож кампанія 2019-го стала чи не найбруднішою в історії України.

Хвацькі дев’яності для нього видалися успішними. Такими успішними, що, самоствердившись у той буремний час, він не побажав жити за законами цивілізованої демократії. І навіть зовні прикидаючись великим гетьманом сучасності, діяв методами «авторитета» 1990-х.

Тож і виходило, що все нове Порошенко підлаштовував під правила хаотичного бандитизму, навіть віртуальну реальність. І крім зразкових людей-фейків, таких як Ірина Геращенко, Володимир Ар’єв, Олексій Гончаренко, Віктор Уколов, які вигорланюють ідіотичні звинувачення, ретельно відпрацьовуючи темники в соцмережах і на каналах Порошенка, створювалися десятки чи й сотні тисяч безликих акаунтів: усіх цих «Раїса Раїса», «Патріот Патріот» і «Борців за Справедливість» з повторюваними картинками, порожніми профайлами, голосним лементом у коментарях – однаковісінькими, як під копірку, меседжами, призначеними створювати видимість полеміки між запіненими від ненависті українцями, що знавісніло, непримиренно перегавкуються одне з одним.

Кращі патріоти. За мову, за свободу, за Україну…

Чому ж формула, що спрацювала в західних країнах, не спрацювала у нас? Хоча здавалося, що шансів для Трампа і Brexit було значно менше, ніж у нас, у суспільстві набагато більш розрізненому і з відсутністю чіткої парадигми самоідентифікації. Я бачу одну з відповідей: на розділення українців заради політичної вигоди працювали ледь не всі політичні сили з 2002 року. Фактично у нас не було жодної політичної кампанії, де б не намагалися розділити українців. І коли Володимир Зеленський прийшов з новою ідеологією – об’єднання, спрацювала інстинктивна жага життя – бажання жити і бути щасливими, інстинкт самозбереження і турботи, якої українці ніколи не знали.

Зеленський назавжди змінив українську політику. Він «відімкнув» більшу частину української політичної «еліти», залучаючи людей з бізнесу, мистецтва і телебачення. Він змінював наративи в країні, згладжуючи конфлікти між недружніми ідеологіями. Він репрезентував українську ідентичність такою, якою вона була, – без пафосу, але з безліччю різних присмаків, не як країну, гідну жалю, а як динамічну європейську демократію.