Ксеня Корчук - Кожен платить за себе

Коли наша пара проводила свій вільний час з друзями чи родичами, це неодноразово ставило підводні камені в їх відносини.

Деякі друзі Устима для Джулії здавалися дивними та з дурними приколами, які вони в свою чергу вважали дуже смішними й крутими. Не раз намагаючись підколоти Устима, могли прозвучати жарти в стилі «Що ти в ньому знайшла?», «Джулі як ви розійдетеся – я тобі подзвоню» або «Я думав, що лиш дівчата приворожують хлопців, а у вашому випадку, здається, навпаки». На такі жарти ні Устим ні Джулі не знали як правильно реагувати та виходило по різному. Так що, важко сказати, що дівчина була в захваті від товаришів свого хлопця.

А от для Устима Джулії друзі та родина – це було справжнє випробування. На початку йому приходилось робити безліч речей, яких він ніколи або майже ніколи раніше не робив, таких як: пропускати дівчину вперед, подавати руку, відчиняти перед нею двері, відсувати їй крісло, забирати верхній одяг, щоб повісити, та багато іншого. А коли він забував про щось із цієї безлічі норм етикету, то дівчина тихо і культурно йому це нагадувала. Знання цих правил, був для Устима своєрідним дрескодом, щоб пройти в коло близьких для Джулії людей.

А її друзі, вони б звичайно ніколи б собі не дозволили якихось жартів в стилі Устимових товаришів, але за спиною, не раз піднімалася тема в стилі: «Джулі могла б собі знайти і кращого». І не подаючи вигляду Устим не раз міг помітити на собі чийсь зверхній погляд, тому й часто під час розмов хлопець віддавав перевагу мовчанню і нейтралітету. Хоч і розмови друзів його дівчини рідко ставали для Устима цікавими. Найпопулярнішими темами їх дискусій були: обговорення якихось маловідомих для нього людей, подорожі і дорогі та дуже дорогі речі, які варто купити.

Багато що в поведінці та мисленні друзів Джулії було не зрозумілим для Устима, наприклад: «чому, коли ти їдеш на море є важливим вид на море з вікна, якщо ти можеш бути на ньому скільки завгодно; і така увага до готелів під час поїздок, якщо ти хочеш подорожувати, то готель потрібен, щоб переночувати, кинути валізи і поїсти, а не інтер’єри та кількість працівників, які тобі штучно посміхаються; а ці вічні розмови про всякі брендові речі, головне, щоб в одязі було зручно і тепло, а в чому перевага, щоб зайти в просторий магазин, де на одну пару черевиків виділена ціла поличка, а продавцівконсультантів більше ніж покупців, і тобі приходиться платити більше за рекламу, ніж за саму річ; і яка все-таки різниця трьох місячній дитині на костюмчик від якої фірми зригувати?!»

Друзі Джулії в очах Устима виглядали, як розбещені грошима люди. Та й проводити свій час у таких компаніях – було дорогим задоволенням, вони завжди обирали недешеві ресторани, де чай з десертом на двох дорівнював його обідам на цілий тиждень.

Одного разу наша пара вечеряла з кращою подругою Джулії – Веронікою і її чоловіком. Вони розмовляли про…як Устим любив це називати «забаганки багатих». Вероніка:

– Хочу своєму малому (це про свого 8-річного сина) зробити сюрприз Джулі, дивись, які кроси я вибрала – подруга почала показувати фотографії кросівок на своєму смартфоні. – Ці 2500 грн, а ці – 3000 грн.

Устимові після почутих цифр було важко промовчати:

– Навіщо твоїй дитині таке дороге взуття?

– Як? Що за дурне запитання? Я хочу, щоб він був щасливий.

– Коли мені було 8, я не знав скільки коштував одяг, який носив, але коли я вертався після ігор надворі додому, то завжди був брудний і мокрий, а мама на мене кричала так, ніби я когось вбив.

– Мене завжди батьки дорого одягали і я так буду одягати свою дитину – відстоювала своє Вероніка.

– Більшість мого одягу було зі старшого брата, але це немало для мене ніякого значення.

Вероніка з якимось співчуттям глянула на Устима:

– Вибач. Я завжди повинна була одягатися красиво, бо ми з Джулією ще від маленького щонеділі кудись ходили: то в кіно, в цирк, зоопарк; щотижня щось нове. В нас з Джулі було дуже веселе дитинство.

– Я не думаю, що це дуже веселе дитинство.

– Що? В тебе воно було краще?! – З посмішкою заперечила Вероніка.

– Так. Це було круто. Зимою мій дідусь прив’язував наші сани до машини, а інколи й декілька пар санів і ми каталися аж поки хтось із нас не падав; а літом, пам’ятаю як ми відстежували, коли сусіди підуть на роботу, щоб вилізти на їх черешню. Одного разу, я навіть впав з неї та зломив руку, місяць проходив з гіпсом, а друзі приходили мене провідувати, і на моєму гіпсі малювали машинки та побажання одужувати, хтось навіть намалював черешеньку. Оце, я вважаю, було веселе дитинство.