Ксеня Корчук - Кожен платить за себе

Олег (чоловік Вероніки) вирішив підтримати розмову:

– Ну, не знаю, мені ніколи не подобалися такого типу розваги.

– А які саме розваги? Після школи іти на музику, потім вчити уроки й дивитися телевізор. Ви жартуєте, це хіба весело?!

Вероніка:

– Мабуть, в кожного своє розуміння, що означає весело.

Джулі ця розмова явно не сподобалась:

– Устим, можна тебе на хвилинку.

– Щось сталося?

– Ідемо, поговоримо.

Джулія з Устимом відійшли вбік. Тільки хлопець не помітив нічого поганого в попередній дискусії:

– Тільки недовго, бо в нас розгорілася дуже цікава розмова.

Джулія глянула проникливим і трохи гнівним поглядом:

– А я якраз хотіла про це поговорити. Перестань ображати моїх друзів.

– Що? – Устим здивовано. – Ти серйозно? Як я їх образив? Коли я тихо слухаю ці «дуже цікаві» розмови про нікому непотрібні дорогі забаганки твоїх знайомих, то ти кажеш, чому я весь час мовчу, а коли підтримую розмову – ображаю твоїх друзів.

– Я не знала, що їх компанія складає для тебе таку проблему.

– Це не проблема, але більшість твоїх друзів поводять себе так, ніби їм належить півсвіту і вони лиш думають, як задовольнити власне «его». Бути в їх компанії гірше ніж усвідомлювати, що майже вся моя зарплата залишається в дорогих ресторанах. – Устим на емоціях трохи розійшовся, і в нього вирвалося більше ніж він хотів сказати.

– Що? – ображено перепитала Джулія – значить зустрічатися зі мною це для тебе так морально і фінансово важко, та тебе й особливо ніхто не заставляє.

– Вибач, я наговорив лишнього.

– А мені вже й не хочеться продовжувати цю розмову.

– Я правда, не хотів нікого образити.

До їх столика підійшов офіціант і подав десерт, Вероніка махнула рукою, щоб наша пара вже поверталася до них.

– Ідемо, вже принесли десерт, за який тобі прийдеться заплатити левову частку від своєї зарплати.

– Джулі, чекай. – Устим взяв її за руку – я не хочу, щоб між нами були сварки. Як мені спокутувати свою вину?

– Нічого не треба, ідемо.

– Я не хочу, щоб ти на мене ображалася.

– Добре, пам’ятаєш мою тітку Марту з Кременчука, вона з чоловіком приїжджають цього тижня і в неділю в нас буде так би мовити родинна вечеря. Вони купили невеличкий готель біля Одеси, будемо відмічати початок нового бізнесу. І ти будеш у списку запрошених, як мій хлопець.

Частково Устим пожалів, що запропонував спокутувати свою провину, бо ця вечеря обіцяла бути дуже нудною, а ще гірше родичі Джулії будуть оцінюючи дивитися на Устима, як на претендента влізти у їх чудову родину.

– А може, ти ще подумаєш, якесь інше покарання: скопати грядку чи якісь виправні роботи?

– Устим, буде весело! Якщо хочеш бути зі мною, то повинен навчитися ладити з моїми родичами і друзями.

– А вивчити пів книжки етикету, це замало?

– Перестань.

– А можна я своє вибачення залишу, а питання «як спокутувати свою провину» заберу.

– Все буде добре. Ідемо. – Джулія взяла Устима за руку і повела до їхнього столика. В неї були серйозні плани на рахунок свого хлопця, тому що було важливим як Устим виглядатиме в очах її близьких людей.

Суботній вечір Устим проводив вдома, у компанії брата і двох його друзів: Діми і Юри.

Діма: – Отже, завтра великий день «Динамо» грає з «Барселоною». Фінал. В кого зустрічаємося?

– Можна і в нас. – запросив Андрій Устим: – Хіба це завтра?

Юра: – Не сором мої тапочки, як ти не знаєш, коли фінал нашої збірної?!

Устим: – Народ, що мені робити? Я завтра не зможу.

Юра: – Та нічого, може попросимо і світовий чемпіонат трохи перенесуть.

Устим: – Я серйозно. Я мушу іти на нереально нудну вечерю з родичами Джулії.

Андрій: – То не йди. Думаю, твоєї відсутності ніхто не помітить.

Устим: – Я мушу піти. Що я маю Джулії сказати, що не зможу, бо хочу футбол подивитися? – трохи задумавшись, після короткої паузи додав. – Ні, дівчата такого не зрозуміють.

Діма: – Ну, то придумай щось.

Устим: – Що? Я не можу їй брехати.

Юра: – Чого? Ти що їй ніколи не брехав? За три роки?

Устим задумався: – Ні, я міг, хіба що уникати відповіді або ігнорувати запитання, якщо дуже треба, але я їй ніколи не брехав.

Діма: – То раз в три роки можна. Скажи, що ти захворів, від цього ніхто не застрахований, і всі хвороби приходять раптово.

Андрій: – А ще, ти ж і так залишишся вдома. Нікуди не потрібно іти, всі до нас прийдуть.

Устим: – Я навіть не знаю.

Юра: – А що тут знати, там тебе і так нікому не треба. Джулія буде зі своїми дорогими родичами, а ти в себе вдома, ніхто не скаже. Що тебе ще стримує?