Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Треба купити просто більше речей, щоб заповнити її, — сказала я, дивлячись на шафу.

Патрик нервово засміявся.

— Що це?

Він подивився на мій календар, прикріплений на стіні гостьової кімнати. Зеленим кольором були записані ідеї, а чорним — фактично заплановані заходи. Коли щось спрацьовувало (музика, дегустація вин), я домальовувала поряд смайлик. Як щось пішло не так (верхогони, художні галереї), місце лишалося порожнім. На наступні два тижні було мало позначок — Віллові набридли місця поблизу, а я ніяк не могла переконати його вирватись подалі від дому. Я глянула на Патрика. Він придивлявся до дванадцятого серпня, яке було виділене чорними знаками оклику.

— Гм… це просто нагадує мені про роботу.

— Думаєш, контракт не продовжать?

— Не знаю, Патрику.

Патрик узяв ручку, що там висіла, подивився на наступний місяць і підписав під двадцять восьмим тижнем: «Пора шукати роботу».

— Так ти підготуєшся до будь-якого варіанту, — сказав він. Потому цьомкнув мене й залишив саму.

Я акуратно розклала свої креми у ванній кімнаті, охайно заховала бритви, зволожувальний засіб і тампони в його дзеркальну шафку. На підлозі під вікном у гостьовій кімнаті рівним рядом розставила кілька книжок, серед іншого новинки, які Вілл замовив для мене на «Амазоні». Патрик пообіцяв почепити кілька поличок, коли матиме вільну хвилинку.

Він пішов бігати, а я сиділа, дивилася на замок за промисловою територією й мовчки тренувалася вимовляти слово «оселя».

Зберігати секрети я взагалі не вмію. Трина каже, що я торкаюся свого носа, навіть коли тільки задумаю щось збрехати. Одразу ж видаю себе. Мої батьки й досі жартують, спогадуючи те, як я писала цидулки від маминого імені після того, як прогулювала школу.

«Шановна міс Тровбридж, — цитували вони, — будь ласка, пробачте, що Луїзи Кларк не було сьогодні на уроках, просто маємо проблеми „в жіночій справі“».

Тато намагався зберегти серйозний вираз обличчя, бо ж мав добряче висварити мене.

Приховати плани Вілла від моєї родини — то одне. Я добре приховувала секрети від батьків (урешті-решт це те, чого вчишся, коли доходиш зросту), але самій впоратися з тривогою — то зовсім інше.

Наступні кілька ночей я провела, намагаючись з’ясувати, що ж Вілл хоче зробити й чи можу я цьому якось зарадити. Мої думки товклися довкола цього, навіть коли ми з Патриком базікали на невеличкій кухоньці, разом готуючи їжу (я дізналася про Патрика багато нового, наприклад, він знав силу-силющу різних страв, які можна приготувати з індичої грудинки). Уночі ми кохалися — на той момент це здавалося нам майже обов’язковим, наче ми повинні були до повної повні скористатися нашою свободою. Було таке враження, буцім, на думку Патрика, я завинила йому, бо постійно була надто близько до Вілла. Та щойно він засинав, я знову заглиблювалася в роздуми.

Лишилося трохи більш як сім тижнів.

І Вілл складав плани, навіть якщо я цього не робила.

Наступного тижня Вілл, навіть якщо й помітив мою стурбованість, нічого не сказав. Для нас почалася буденщина: я вивозила його недалечко за місто, готувала йому їжу, доглядала його, коли ми були в будинку. Він більше не жартував про Бігуна.

Ми обговорювали останні книжки, що він їх порекомендував: «Англійський пацієнт» (мені сподобався) і якийсь шведський трилер (не сподобався). Ми були уважні одне до одного, аж занадто ввічливі. Мені бракувало його образ, його дратівливості — їхня нестача лише посилювала відчуття тривоги, що нависала наді мною. Натан спостерігав за нами, наче вивчав нові види тварин.

— Невже посварилися? — запитав він якось на кухні, поки я розпаковувала харч.

— Ліпше його спитай, — відповіла я.

— А він сказав те саме.

Подививсь на мене скоса Натан і зник у ванній, щоб відчинити медичну шафку Вілла.

Тим часом я витримала три дні після візиту Майкла Ловлера, перш ніж зателефонувати місіс Трейнор. Я запропонувала зустрітися десь поза домом, і ми домовилися про невеличку кав’ярню, яка відкрилася на території замку. За іронією долі, то була та сама кав’ярня, через яку я втратила роботу.

Там було набагато стильніше, ніж у «Булочці з маслом»: довкола білений дуб і вибілені дерев’яні столи та стільці. Подавали домашній суп зі справжніх овочів і надзвичайні тістечка. Але нормальної кави не було, тільки лате, капучино та макіято. Ні будівельників, ані дівчат із перукарні. Я сиділа, попиваючи чай, і думала за пані Кульбабку: чи почуватиметься вона досить комфортно, сидячи тут весь ранок і читаючи газету.