Джоджо Мойєс - Та сама я

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко

Редактор І. М. Давидко

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректори О. Є. Шишацький, А. В. Альошичева

Дизайнер обкладинки Анастасія Попова

© Jojo’s Mojo Ltd, 2018

© Depositphotos.com / I. Petrovic, обкладинка, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2022

Саме вуса нагадали мені про те, що я більше не в Англії, – товста сіра багатоніжка, що надійно приховувала верхню губу чоловіка; сільські вуса, ковбойські вуса, мініатюрні вусики бізнесменів. Удома таких вусів не побачиш.

Я не могла відірвати від них очей.

– Мем?

Єдиною людиною з такими вусами, яку я бачила вдома, був містер Нейлор, наш учитель математики. До того ж у його вусах завше було повно крихіток від печива – а ми рахували їх на уроках алгебри.

– Мем?

– Ой. Перепрошую.

Чоловік у формі різким порухом товстого пальця запросив мене пройти вперед. Його погляд не відривався від екрана. Я чекала в кабінці, відчуваючи, як піт від довгої подорожі повільно випаровується з моєї спини. Він підняв руку й поворушив чотирма пухкими пальцями.

Лише через декілька секунд я усвідомила, що так він просить мій паспорт.

– Ім’я.

– Там написано, – відповіла я.

– Ваше ім’я, мем.

– Луїза Елізабет Кларк. – Я зазирнула за його стійку. – Хоча мене ніхто не називає Елізабет. Уже після того, як мене так назвали, моя мати усвідомила, що це звучатиме як Лу Ліззі. А якщо промовити дуже швидко, то взагалі виходить якась нісенітниця. Хоча мій тато каже, що це досить підхоже ім’я. Не те щоб я не любила своє ім’я, все ж таки воно моє. Я маю на увазі, навіщо вам такі дивачки у країні. Ха! – Мій голос нервово відскочив від скляної перегородки.

Чоловік вперше поглянув на мене. У нього були міцні плечі та погляд, під котрим, здавалося, було неможливо поворушитися. Він не усміхався і до того ж дочекався, поки зникне й моя усмішка.

– Пробачте, – мовила я. – Люди в формі змушують мене нервуватися.

Я озирнулася й побачила залу паспортного контролю, довжелезну чергу, що, немов змія, звивалася безліч разів, перетворившись на непроглядне, вируюче море людей.

– Якось дивнувато стояти у тій черзі. Відверто кажучи, це найдовша черга в моєму житті. Я вже навіть хотіла розпочати складання свого списку подарунків на Різдво.

– Покладіть руку на сканер.

– Він завжди такий великий?

– Сканер? – Він насупився.

– Потік людей.

Але він більш не слухав. Він роздивлявся щось на екрані. Я поклала пальці на маленький сенсор. І тоді задзвонив мій телефон.

Мама: «Ти приземлилася?»

Я вже хотіла написати відповідь вільною рукою, але чоловік сердито подивився на мене.

– Мем, користуватися мобільним телефоном заборонено.

– Це лише моя мама. Вона хоче знати, чи все гаразд.

Я прибрала телефон із його поля зору та нишком відправила їй смайлик.

– Мета поїздки?

«Що це?» – миттєво відповіла мама. У телефонному листуванні мама почувається мов риба у воді й тепер робить це швидше, ніж розмовляє. А це вона робить із надсвітловою швидкістю.

«Ти знаєш, що мій телефон не показує ці маленькі малюночки. Це SOS? Луїзо, скажи, що в тебе все гаразд».

– Мета поїздки, мем? Вуса чоловіка нервово сіпнулися.

Він повільно додав:

– Що ви робитимете тут, у Сполучених Штатах?

– У мене тут нова робота.

– А саме?

– Я працюватиму на одну родину в Нью-Йорку. В Центральному парку.