Джоджо Мойєс - Та сама я

– Мені все подобається, – мовила я. Я повернулася до нього. – Я в Нью-Йорку, Натане. Я насправді тут, – мій голос тремтів.

Він стиснув моє плече.

– Саме так. Ти насправді тут.

Я насилу розібрала валізи, перехопила їжі, котру Натан, як справжній американець, називав «їжа на винос», продивилася декілька з 859 каналів на своєму маленькому телевізорі, більшість із яких, здавалося, безупинно крутили матчі з американського футболу, рекламу засобів для покращення травлення або ж низькосортні детективні шоу, а потім заснула. Я здригнулася і прокинулася о четвертій сорок п’ять ранку. Ще декілька хвилин була збита з пантелику далеким і незнайомим звуком сирени та низьким риком вантажівки, а тоді увімкнула світло, пригадала, де я, і відчула радісне хвилювання.

Я дістала з сумки ноутбук і написала повідомлення Семові.

«Ти тут? Цілую».

Трохи почекала, але відповіді не було. Він казав, що його збиває з пантелику ця різниця в часі. Я відклала ноутбук і спробувала заснути (Тріна казала, що коли я не висплюся, то виглядаю геть як сумна кобила). Але незнайомі звуки великого міста, зокрема сирени, не збиралися мене відпускати, тому о шостій я встала з ліжка та прийняла душ, намагаючись ігнорувати іржу у воді, що не лилася, а бризкала навсібіч. Я одяглася (у бірюзову блузку з короткими рукавами й зображенням статуї Свободи та джинсовий сарафан) і вирушила на пошуки кави.

Невпевнено ідучи коридором, я намагалася пригадати, де саме розташована кухня для персоналу, яку Натан показував напередодні. Відчинила двері й побачила жінку, яка обернулася та здивовано уп’ялася на мене. Вона була кремезна і немолода, а її волосся лежало акуратними темними хвилями, немов у кінозірки 1930-х років. Мала гарні темні очі, але куточки її губ були опущені донизу, немов у постійному несхваленні.

– Гм… доброго ранку!

Вона продовжувала пильно дивитися на мене.

– Я – я Луїза? Новенька? Помічниця… місіс Ґопнік?

– Вона не місіс Ґопнік. – Жінка не спромоглася пояснити, що саме мала на увазі.

– А ви, мабуть… – Я ламала свій утомлений мозок, намагаючись пригадати ім’я, але це було безнадійно. Ну ж бо! – Прошу мені вибачити. Сьогодні в мене каша замість мозку. Складний переліт.

– Мене звати Іларія.

– Іларія. Ну звісно. Пробачте.

Я простягнула руку. Але жінка проігнорувала мій жест.

– Я знаю, хто ти.

– Гм… Ви можете показати мені, де Натан тримає своє молоко? Я просто хотіла випити кави.

– Натан не п’є молока.

– Хіба? Раніше пив.

– Ти хочеш сказати, що я брешу?

– Ні. Я зовсім не мала цього на ув…

Іларія відступила вліво та жестом указала на самотню шафку, удвічі меншу за інші.

– Ось ця твоя.

Тоді вона відчинила холодильник, щоб поставити сік на місце, і я помітила повну дволітрову пляшку молока на її полиці. Вона зачинила двері й невблаганно подивилася на мене.

– Містер Ґопнік повернеться о шостій тридцять сьогодні ввечері. Одягни перед зустріччю уніформу.

Жінка вийшла в коридор, голосно ляскаючи підошвами своїх капців.

– Приємно познайомитися! Я впевнена, ми з вами бачитимемося дуже часто! – крикнула я їй навздогін.

Певний час я просто дивилася на холодильник, а потім вирішила, що вже не надто рання година для того, щоб десь купити молоко. Урешті-решт, це ж місто, яке ніколи не спить.

Сам Нью-Йорк, можливо, й не спав, а от будинок Лавері був сповнений до того щільною тишею, що, здавалося, у повітрі витала немала доза зопіклону [2] Зопіклон – снодійне, яке має седативну, протисудомну, амнестичну й анксіолітичну дію. Сприяє розслабленню м’язової тканини. . Обережно зачинивши за собою двері, я вийшла до коридору й вісім разів перевірила, чи не забула гаманець і ключі. На щастя, рання година та сплячі мешканці будинку дали мені можливість трохи краще оглянути місце, де я опинилася.

Ступаючи по плюшевому килиму, я рушила до виходу, коли почула собаку, який гавкав з-за одних дверей – дзвінкий, обурений протест, – а також літній голос, що невиразно щось бурмотів. Я поквапилася та, не бажаючи брати на себе відповідальність за те, що розбудила мешканців будинку, пішла не до сходів, а прямісінько у службовий ліфт. У вестибюлі було безлюдно, тож я тихенько вислизнула на вулицю, у самий вир галасу та світла. Усе це вкупі вразило мене настільки сильно, що довелося зупинитися на хвилинку, щоб зберегти своє вертикальне положення. Просто переді мною простягався неоглядний зелений оазис Центрального парку. Зліва, на людній вулиці, кремезні чоловіки в комбінезонах вивантажували ящики з фургона, а за цим дійством спостерігав поліцейський, схрестивши на грудях м’язисті руки. Старанно дзижчала підмітальна машина, виконуючи свій обов’язок. Таксист балакав з якимсь чоловіком через опущене вікно машини. Я подумки підмічала усі ознаки Міста великого яблука. Кінні екіпажі! Жовті таксі! Неймовірно високі будівлі! Поки я роздивлялася все довкола, повз мене пройшли дві перелякані туристки з дітьми у візочках та кавою в пластикових стаканах – вони, вочевидь, і досі відходили від зміни часових поясів.