Джоджо Мойєс - Після тебе

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко

Редактор Р. А. Трифонов

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректори М. М. Черкашина, А. В. Альошичева

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Анастасія Попова

© Jojo’s Mojo Ltd, 2015

© Depositphotos.com / incomible, ty4ina, обкладинка, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2022

Кремезний чоловік у кінці бару пітніє. Він понуро звісив голову над своїм подвійним скотчем, але щохвилини підводить очі та озирається на двері позаду. Рясний піт на його обличчі виблискує у вогнях злітної смуги. Чується довгий уривчастий видих, наче він зітхає, – і очі знову повертаються до склянки.

– Пробачте…

Я перестаю дивитися на склянки, які натираю, та кидаю на нього погляд.

– Можна мені ще один?

Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе і що може стати тільки гірше. Але він уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося п’ятнадцять хвилин – згідно з правилами закладу, я не маю причин йому відмовити. Я підходжу, беру його склянку й підношу до розливального пристрою. Він киває на пляшку:

– Подвійний. – І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.

– Сім фунтів двадцять пенсів, будь ласка.

Уже за чверть одинадцята, вечір вівторка, і я в тематичному ірландському пабі «Трилисник та конюшина» [1] Символ Ірландії, різні назви однієї рослини. (Тут і далі прим. перекл.) в аеропорту Лондон-Сіті, хоча він не більш ірландський, ніж Магатма Ґанді. Ми вже ось-ось зачинимося на ніч – за десять хвилин після зльоту останнього літака. Зараз тут лише я, напружений молодик із ноутбуком, смішливі жінки за другим столиком та оцей чоловік, що колише свій подвійний «Джеймсон». Вони чекають на свій рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена – останній затримали на сорок хвилин.

Я на зміні з полудня, бо в Карлі заболів живіт і вона пішла додому. То нічого – я не проти залишитися допізна. Тихенько підмугикуючи третьому диску альбому «Кельтські сопілки Смарагдового краю» [2] Смарагдовий край – поетична назва Ірландії. , я підходжу до двох жінок, щоб забрати порожні склянки. Вони дивляться якесь відео на телефоні та сміються п’яним сміхом.

– Це моя онука, їй п’ять днів, – каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.

– Дуже мила, – усміхаюсь я у відповідь. Мені всі маленькі діти схожі на пухкі булочки.

– Вона живе у Швеції, а я ніколи там не була. Але ж треба поїхати побачити свою першу онуку, правда?

– Ми пиячимо за народження дитини, – розсміялися вони. – Може, вип’єте з нами? Давайте, відірвіться від роботи лише на п’ять хвилин. Ми ніколи не доп’ємо цієї пляшки.

– Ой, а ось і наш. Ходімо, Дор.

Засвітився новий напис на табло, і вони хутко збирають свої речі. Мабуть, лише я помічаю деяку непевність їхньої ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю їхні келихи на стійку й оглядаю приміщення в пошуках порожнього посуду.

– Вам ніколи не хочеться? – Низенька жінка повернулася по шарф.

– Вибачте?

– Ну, ви ходите по залі, кінець зміни. Стрибнути на літак – і вж-ж-ж! Я б так і зробила. – Вона знову засміялася. – Кожного дня, чорт забирай.

Я усміхаюсь професійною усмішкою, яку можна зрозуміти як завгодно, і повертаюся до бару.

Навколо мене крамниці зачиняються на ніч – чується брязкання металевих ролет, які ховають невиправдано дорогі сумочки й «Тоблерони» [3] Марка швейцарського шоколаду, який часто купляють у дьюті-фрі. , що рятують пасажирів, якщо ті не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогні на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, і в нічне небо злітають останні на сьогодні пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конґо, штовхає свій візок до мене, похитуючи стегнами. Її черевики з гумовими підошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.