Джоджо Мойєс - Після тебе

– Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. – Він швидко відчиняє й зачиняє двері.

– Вона занадто худа – їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати – ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.

– Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.

Мама стишила голос:

– Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!

Батько глянув на мене:

– Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.

Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.

– Що таке? У чому річ? – питаю.

Вони ніяково дивляться одне на одного.

– Ну… – Мама сідає на краю ліжка. – Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.

Я відкушую шматок яєчного бутерброда – лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.

– А… Мене відволікли.

– Коли ти ходила дахом.

Жую свій бутерброд.

– А може, ти ходила вві сні, серденько?

– Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.

– Ходила. Пам’ятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і з’їла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?

– М-м… Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.

– І рівень алкоголю в тебе в крові… Лікарі кажуть, що ти випила… випила страшне багато.

– У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.

– Голос.

– Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голос – голос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.

– Дівчини?

– Я пам’ятаю лише її голос.

Тато нахилився до мене:

– А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна…

– Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.

– А вони й казали, що швидку викликала дівчина. – Мама торкнулася татової руки.

– Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок ?

Я перестаю жувати. Вони сором’язливо відводять очі.

– Що? Ти… ти думаєш, що я стрибнула, чи що?

– Ми нічого такого не кажемо. – Тато чухає потилицю. – Просто… ну… відтоді як… усе пішло якось не так… ми довго не бачили тебе… і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.

– Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?

– Ні, просто нас розпитують про всіляке…

– Хто розпитує? І про що?

– Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося… ну… ти розумієш, відтоді…

– Психіатри?

– Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарями – і ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона…

– Ви були в мене у квартирі?

– Ну, ми ж мали забрати твої речі.

Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»

– Зараз тобі треба побути з родиною – доки ти не оговтаєшся.

Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартирі – хай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, – від цього ніде не подітися.

Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болить – і я просто більше не можу боротися.

За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.

Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким . Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми під’їжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.