– Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? – питаю я в темряви. І ось воно, закипає – неочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. – Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!
Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.
– Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму… – Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. – Чорти б тебе взяли, Вілле… – шепочу я. – Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив…
Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, – і з темряви чую голос:
– Вам не варто там стояти, мабуть…
Я роблю пів оберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходу – на мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапету – і вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагома – у безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крик – може, мій.
Хрускіт.
Усе поглинає темрява.
– Як тебе звати, люба?
Навколо шиї в мене корсет.
За головою відчувається рука – ніжні швидкі рухи.
Я жива. А це й справді дивно.
– Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє ім’я?
Я хочу щось сказати, розтуляю рот – але голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кров – відчуваю смак металу. Не можу рухатися.
– Ми тебе зараз покладемо на спеціальні ноші. Спочатку буде незручно, але я дам тобі трохи морфію, щоб полегшити біль. – У чоловіка спокійний, рівний голос, наче для нього цілком нормально, що хтось лежить поламаний на бетоні та витріщається в темне небо. Хочеться засміятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працює не так, як належить.
Обличчя чоловіка зникає з поля зору. З’являється жінка в неоновому жилеті – у неї темне кучеряве волосся, зібране у хвіст. Вона нависає наді мною та світить ліхтариком в очі, роздивляючись мене з таким холодним інтересом, наче я якийсь зразок, а не людина.
– Кисневу маску треба?
Я хочу щось сказати, але відволікаюся на біль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос.
– Численні переломи. Зіниці в нормі, реагують. Тиск дев’яносто на шістдесят. Пощастило їй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж?.. Не подобаються мені ці синці. – Відчуваю холодне повітря десь коло діафрагми, а потім дотик теплих пальців. – Внутрішня кровотеча?
– Потрібна друга бригада?
– Сер, чи не могли б ви відійти? Будь ласка, назад.
Іще один чоловічий голос:
– Я вийшов покурити – а вона, блін, упала просто на мій балкон. Мало не прибила мене.
– Ну ось бачите, вам сьогодні щастить. Не прибила ж.
– Я зроду так не лякався. Ніхто ж не очікує, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тільки подивіться на мій стілець! Я купив його за вісімсот фунтів у «Конрані»!.. Як ви гадаєте, я можу подати позов?
На мить западає тиша.
– Робіть що хочете, сер. Знаєте, що я вам скажу? Можете навіть подати позов на компенсацію за прибирання крові з вашого балкона. Як вам така ідея?
Перший чоловік глянув на свою колегу. Час плине, і я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холодне – я наче звідкись іздалеку починаю розуміти, що мене трусить.
– У неї шок, Семе.
Двері мікроавтобуса десь унизу від’їжджають. Дошка піді мною рухається, і біль біль біль – усе поглинає темрява.
Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефона, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшав – може, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.
– Иачше?
Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчя – він пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.
– Як ви?
– Я…
Чоловік іще трохи нахиляється.
– Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні. – Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває паніка – а що, як він забере руку? – Тримайтесь. Донно, ще довго?
Читать дальше