Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

© Jojo’s Mojo Ltd, 2002

© Depositphotos.com / ty4ina, CosmoSquirrel, alexm83, robuart, обкладинка, 2021

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Тоді Архієпископ має прикластися до правої руки Королеви. Після чого Герцог Единбурзький має зійти сходами Трону, зняти свою дворянську корону, прихилити коліно перед Її Величністю і, вклавши свої руки до рук Королеви, виголосити слова пошани:

«Я, Філіп, Герцог Единбурзький, стаю вашим довічним васалом і найсмиреннішим шанувальником; і вірою та правдою служитиму вам до кінця своїх днів супроти всіх підступів людських.

І нехай допоможе мені Господь».

І, підводячись, він має торкнутися Корони над головою Її Величності й поцілувати Її Величність у ліву щоку.

У такій самій манері мають один за одним засвідчити свою пошану Герцог Ґлостерський і Герцог Кентський.

З «Форми й порядку проведення коронаційної служби» 1953 року

«Мабуть, це було доволі нечемно, – згодом думала Джой, – познайомитися з майбутнім чоловіком у день, який мав бути днем принцеси Єлизавети». Або королеви Єлизавети II, як її врочистіше йменуватимуть уже під вечір. І все ж, зважаючи на значущість нагоди для них обох, доволі важко було (принаймні для Джой) змусити себе відчувати належний захват.

Це був день передвістя дощу, а не божественного помазання. Над Гонконгською гаванню простяглося вологе сталево-сіре небо. Повільно обходячи Пік разом зі Стеллою, стискаючи теку намоклих нот (її пахви ковзали, наче змащені жиром, а блузка вже пристала до спини, немов глазур), Джой якось не відчувала монархістської лихоманки від думки про святкування коронації в Брум-Скоттів.

Там буде її мати, яка ще вдома вся тріпотіла, немов натягнута струна передчуття й незадоволення, – здебільшого через присутність батька, що повернувся із чергової поїздки до Китаю. Здавалося, його приїзди завжди збігаються з блискавичними нападами поганого настрою Еліс, невідривно пов’язуючи її прагнення до кращого життя в іншому місці із чимось лихішим і похмурішим.

– Ти цього не вдягнеш, – насуплено казала вона Джой, скрививши рота в яскраво-червоній гримасі осуду.

Джой не зводила погляду з дверей. Їй не терпілося зустрітися зі Стеллою, щоб уникнути перспективи йти до вілли Брум-Скоттів з батьками, тож вона збрехала їм, буцімто господарі просили принести ноти раніше. Прогулянки з батьками навіть пішки спричиняли в неї морську хворобу.

– У тебе такий невиразний вигляд, люба. І ще взула високі підбори. Ти височітимеш над усіма.

Це «люба» було знайомим слівцем, яке мало підсолоджувати гіркоту слів Еліс.

– Я сяду.

– Ну ти ж не можеш сидіти весь вечір.

– Тоді згинатиму коліна.

– Тобі треба надягти ширший пасок. Він тебе вкоротить.

– Він врізатиметься в ребра.

– Не знаю, чому з тобою так важко. Я лише хочу, щоб твій вигляд був пристойний. Не бачу, щоб ти докладала зусиль.

– О, мамо, мені байдуже. І всім іншим буде байдуже. Навряд чи хтось там мене помітить. Усі слухатимуть, як принцеса складає свої присяги, чи що вона там робитиме.

«Просто відпусти мене», – благала вона. Годі й того, що доведеться терпіти ядучий норов Еліс упродовж усієї вечірки.

– Що ж, а мені не байдуже. Люди подумають, що я виховала в тобі недбальство.

«Що подумають люди» було дуже важливо для Еліс. «Гонконг – це акваріум із золотими рибками, – казала вона. – Завжди хтось на тебе дивиться, говорить про тебе». У якому ж крихітному та нудному світі вони живуть, хотілося відповісти Джой. Але вона цього не робила – переважно тому, що це правда.

Там буде її батько, який, без сумніву, забагато вип’є і цілуватиме всіх жінок у губи замість щік, а ті стурбовано озиратимуться, не знаючи, чи, бува, якось не спровокували його. «Просто дозволив собі трохи розслабитися! – горлатиме він потім на Еліс. – Що за дружина не дасть чоловікові трохи розважитися після виснажливої роботи в Китаї (а всі ми знаємо, який це жах – мати справу з азійцями )?» Із часів японського вторгнення він незворотно змінився. Утім, вони про це не говорили.

Там будуть Брум-Скотти. І Марчанти. І Дікінсони. І Еллейни. І всі інші подружжя того самого класу, представники якого мешкали просто біля Піку, але не нижче від Робінсон-роуд (середні рівні нині майже повністю займали клерки), і бачилися на кожній вечірці в Гонконгському крикетному клубі, зустрічалися на перегонах на іподромі в Геппі-Веллі, ділили між собою корпоративні джонки, подорожуючи віддаленими островами, хмільні від хересу, і нили про те, як важко дістати молоко, і про комарів, і про вартість нерухомості, і про приголомшливу грубість китайської прислуги. А ще говорили про Англію, про те, як скучили за нею, про чергових приїжджих англійців, про те, яким бляклим і нудним життям вони живуть і якою